якої – «кельи молчательные» (кам'яні мішки) – живцем зотліли сотні в'язнів.
Петра Івановича Калнишевського по Височайшому повелінню привезли туди, як найбільшого державного злочинця в 1776 році – «на смирение». (Мабуть, за те, що вмовив козаків не чинити збройний опір руським військам, які захоплювали Січ!)
Року 1898-го у щойно виданій книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович Яворницький писатиме про свої відвідини Соловків:
«Так ось де знайшов собі останнє місце для заспокоєння славний отаман славних козаків! Важко придумати що-небудь найгірше і найобразливіше тієї іронії долі, яка спіткала „славного і вольного“ отамана „славного, вольного“ низового товариства! І справді, народитись і вирости на лоні м'якої, ніжної і чарівної природи України, провести молодість і зрілі роки на вільній запорозькій вольниці, бачити й полюбити всією силою богатирської душі вільні й безмежні степи, владарювати й тримати в своїй руці тисячі вільного і волелюбного народу, зноситися з державними і вінценосними особами, великими багатствами розпоряджатися і потім, під кінець, усе це проміняти на темну, сиру в'язницю, на далекий-предале-кий, на край світу, серед холодного моря, глухий монастир; мучитися цілих 25 років в темному ув'язненні, не бачити в очі правдивого світу Божого і рідко чути голос людський! Важко придумати більш гірку і більш жорстоку іронію долі над людиною».
У ті часи в'язні Соловецького монастиря поділялися на три розряди. Перший – ті, які перебували на покаянні; вони жили в тюрмі і повинні були щодня відвідувати церкву.
В'язні другого розряду сиділи у в'язниці в окремих камерах і під замком.
З дозволу архімандрита їм інколи можна було виходити: взимку – на прогулянку, влітку – на роботу. А ось в'язні третього розряду могли виходити тільки тричі на рік, їх у монастирі називали великими грішниками. Дехто з них сидів у рогатці – так звався металевий обруч, що його надівали в'язневі на голову, від лоба до потилиці він замикався на замок за допомогою двох ланцюгів, які у свою чергу спускалися вниз од скронь до підборіддя.
Обруч мав кілька залізних шипів (колючок), а тому не дозволяв людині лягти на бік, горілиць або на живіт, і вона змушена була спати тільки сидячи. Такі в'язні або вмирали, або божеволіли (ставали блаженними на мові катів) і, вже збожеволівши, жили довго.
Але й це ще була не найгірша тюрма монастиря, хоч в'язні в них мусили сидіти роками лише скорчившись; були ще жахливіші підземні тюрми під баштами. Стояли вони в низинних місцях, тому в ями просочувалися підземні води, у яких і коцюбли приречені…
Але й це ще не най-найгірше, чим славились Соловки. Най-найгіршою тюрмою з нелюдськими умовами була вежа Корожней, у яку ніколи не проникало світло, зате була нестерпна холоднеча.
Дмитро Яворницький. «По следам запорожцев»:
«В'язням, приреченим сидіти в таких ямах, спершу заковували залізом обидві ноги з лівою рукою, вільною залишали тільки праву руку, а потім по драбині спускали людину в яму.
Після цього з ями витягували драбину, пристукували залізною лядою або кришкою, через яку потім подавали злочинцеві хліб і воду. В ямі в'язень дерев'янів од холоду, він не знав ні тепла, ні світла, тіло його, особливо закуті ноги, вкривалися страшними болячками, а в суглоби ніг і рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахміття, нігті виростали і ставали схожими на пазурі, власні випорожнення отруювали міазмами всю яму, і, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цілими зграями голодні пацюки.
Тоді порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в'язень одганяв од себе злих пацюків. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися до самої столиці, і поки звідти приходив дозвіл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань: вони об'їдали їм носи, вуха, пальці ніг, закутих у кайдани.
Щоправда, такі в'язні не довго мучилися в ямах: вони або божеволіли, або зовсім прощалися з життям».
У Прядиленій вежі були камери ще гірші – хоча куди б уже, здавалося, гірше! У стіні цієї вежі завтовшки в дев'ять аршин, була зроблена камера, у якій панувала вічна пітьма і сморід.
«Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива. Її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; зовнішній світ проходив сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром завширшки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просовували в'язневі харч і воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини – залізними, ззовні – дерев'яними… обоє дверей замикалися величезними пудовими замками».
І все це – Росія. Та, з якою об'єднався Богдан Хмельницький.
