буде взимку де відігріватися. Ще б на лави стягнутися попід стінами та божницю в кутку облаштувати, як і годиться, було б і зовсім добре!
Радувалась Оксана своїй хатці і не могла нарадуватись.
– Хоч і невеличка, але ж хатка, а не курінь! І ми вже не бурлаки безхатні. Хай хоч і на курячій ніжці, аби своя, – не казала, а співала. – І ти вже, Тарасику мій, господар, а я біля тебе господиня. Будуть до нас добрі люди в гості приходити, а ми їм: просимо до хати!.. А вони через поріг та: «Добривечір у хату!.. Здрастуйте вам у хату!..» Усе, як у людей і ми вже наче люди!..
Понатикала за сволок васильків, червону руту, пучечки запахущої м'яти, кануперу, барвінок, кетяги калини, що її наламала в березі і зовсім весело стало в їхній хатці.
– Ще б тином обгородитися, – мріяла, – та городець завести. Ой, Тарасику, чоловіченьку мій, мені аж не віриться, що й у нас колись буде садочок біля хати…
І буде в них так, як колись, через сторіччя писатиме поетеса:
Ще не було в них ні посуду – обходились одним чавунцем, однією спільною великою мискою, одним кухлем, але вже ложку кожен мав свою – «Забагатіли», – сміялась Оксана. Столу ще не мали, спали на долівці покотом (на долівці ж, усідаючись по-турецькому і їли), але придбанням тих речей мали зайнятися пізніше – не все зразу.
А поки що Тарас з вербових паличок змайстрував рамку, вставив у неї Ордер кошового отамана Петра Калнишевського, що його беріг як найбільшу коштовність і цвяшком прибив рамку з Ордером до стіни.
– Ось, – задоволено мовив, показуючи на свою роботу. – Маємо законне право на любов, а отже, й право на життя. А коли є любов, то буде й решта. Бо все в цьому світі починається з любові. Навіть саме життя.
Аж тут до них нагодився Грицько Невмиваний – мимо йшов та й зайшов.
– А як ви тута, молодята, живете-поживаєте та добра наживаєте?
Затиснувши в зубах погаслу свою вишневу люлечку, довго стояв біля рамки на стіні, по складах читаючи про себе Ордер Калнишевського. Скінчивши, скинув брову на лоба, вражено загудів:
– Так ось ви які, молодята?! Сам кошовий, сам Дід Калниш Ордер вам на любов видав?! Вітаю, вітаю!.. Тепер ви багаті.
– Чим же ми багаті, дядьку Грицьку? – подивувалась Оксана.
– Любов'ю своєю – чим же іще. А це – найбільше багатство у світі білому – чи не так? Хай вам заздрять ті, які в хоромах живуть. Бо в них ні Ордера такого немає, ні любові справжньої, – зітхнув: – Ех, коли б наша Січ була – як би ми тоді жили! Та… немає. Козаків яко розбійників розігнали, старшин похапали, без суду їх, без вини помордували…
Заходився розповідати, як цариця жорстоко розправилась із січовою старшиною: військового писаря Івана Глобу, наприклад, нізащо заслано до Сибіру в Білозерський монастир, військового суддю Павла Головатого, без вини винуватого – у Тобольськ. Віддано до суду не знати, за які провини, але з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Белеху, Івана Паранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка…
– Та хіба всіх згадаєш, як вони всі в неволі опинилися – без вини винуваті! – урвав свою мову отаман і довго мовчки набивав люльку, викрешував вогню, потім розкурював «кадильницю».
– Правда, – по хвилі озвався, – багато запорожців, відпросившись у генерала Текелія буцімто на рибалку, втекли на дубках вниз по Дніпру і далі до Дунаю, де, ходять чутки, зі згоди султана заснували нову Січ у вигнанні, Задунайську.
– От би до них гайнути, га? Га? – аж затремтів Тарас (Оксана тихо зойкнула й пополотніла).
– До турків? Під… ту-урків?! – спалахнув Грицько Невмиваний. – Та я швидше тута подохну, в неволі… Бо хоч і в неволі, але ж на рідній землі. А під султана не піду! Скільки козакував, скільки і яничарників бив – за розбій на наших землях! А тепер… До турків? У наймити їхні? – Тарас зітхнув, опустивши голову. – Та й чого бігати по басурманах, треба вдома відроджувати Січ. Свою, Дніпровську, а не Задунайську.
– Як же її відродити, як вона вже знищена?
– А так… Уже час настав гуртуватися нам. Бодай і тихцем збиратися в якому-небудь глухому урочищі. А зібравшись та створивши Січ, оружною рукою стати на її захист. – Пильно дивився на Тараса. – Як ти думаєш, козаче, вдасться нам се діло святе? Чи бодай нашим дітям? Січ колись відродити, матір нашу, га? Злютуємо нову Січ, га? – аж сікався до нього Грицько, так запалювався.
