– Чи вдасться – не знаю. А думаю… Думаю треба було ту, що мали, боронити, а тепер… – не доказав Тарас, махнув рукою кудись у простір. – Утративши голову, за чуприною не плачуть.
– А я вірю, зберемо нову Січ! Злютуємо ще міцнішу, як була! Хіба ми з лопуцьків? Лицарі ж ми, січовики! Озброїмося, стіною на захист Січі станемо і вже царицю Катьку й ногою на наші вольності не пустимо!
– Дай Боже…
Грицько сунув два пальці в кисет, що тримав його в руці і щось звідти дістав, маленьке, кругленьке.
– Ось, – шепнув, – тобі показую, а ти… Гляди нікому. Анічичирк! Бо відберуть, а мене в Сибіряку запроторять.
– Що то?
– Печатка…
У його руці і справді зблиснула срібна військова печатка, на ній було зображено козака в гостроверхій шапці, у жупані, з шаблею та порохівницею при боці, з рушницею за лівим плечем…
– Знаєш, що тута написано? – шепотом питався отаман. – А написано тута ось що: «Печать славного воіска запорожскаго низового». Справжня, щонайсправжнісінька печатка нашого війська! Хай мене грім уб'є, коли не так!
– Бачу, що печатка справжня. Як вона до тебе, отамане, потрапила?
– Довго розказувати та нема коли слухати…
Як мати-Січ постане у великому Лузі, як зберуться козаки та кошового собі виберуть, ось тоді і я вигулькну: пане кошовий! Ось тобі й печатка срібна!
Керуй славним військом запорозьким.
Та вдруге ворогів, бодай вони і під личиною братів прийдуть, на Січ не пускай!
І стільки в його голосі було упевненості, сподіванки, що надія його неодмінно збудеться, а в очах променистої віри, що Тарас на якусь мить і повірив почутому і теж з надією дивився на військову печатку, що її Гринько Невмиваний ховав до кисета з тютюном, як найбільшу дорогоцінність; дивився, вірячи, що так неодмінно буде.
Свято вірив, хоч на дворі стояв 1776 рік і до далекого 1991 року, коли в незалежній Україні нарешті відродиться козацтво, залишалося ще довгих 215 років і їх якось ще треба було пережити – не тільки Тарасові з Оксаною та Грицькові Невмиваному з козаками й посполитими, не тільки насельникам Харкового виселку і всієї зруйнованої України, а й усім нам – і мертвим, і живим, і ще нерожденним, і Тарасові Шевченку, який року 1845-го криком кричатиме:
– От би показати Діду Калнишу цю срібну військову печатку, га? – загорівся Тарас, повіривши що Січ таки відродиться. – Раптом Петра Івановича знову оберуть кошовим отаманом?
– Не оберуть, – зітхнув отаман бідняцької слободи. – Цариця триклята звеліла відправити Діда Калниша аж до Білого моря – на заслання до Соловецького монастиря. На вічну каторгу. Без права повернення в Україну…
Хто тепер скаже, чи й живий він, славний наш кошовий Війська Запорозького низового…
Петро Іванович Калнишевський ще був живим…
Епілог-1
Біле море, Соловки…
Біле море – внутрішнє море Північного Льодовитого океану, що глибоко вдається в материк Європи…
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені луну розмови…
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій…
Тюрма, у яку відвезли останнього кошового отамана Війська Запорозького низового Петра Івановича Калнишевського знаходилася «на студеных, крайсветных, темных и нелюдимых островах, где только здоровье человеческое, но и железо ржавеет».
Це про них, про Соловки, групу островів Білого моря, зокрема про один з них, що дав назву й решті, на якому ще в році 1439 спорудили монастир-цитадель, монастир-тюрму, що знаходилася у віданні Святішого Синоду Руської православної церкви. (Обитель Божа для гнаних і переслідуваних і – тюрма! Рідкісне поєднання непоєднуваного!)
Холодні Соловки – це фортеця з високими кам'яними стінами, з вісьмома баштами з дикого каменю, у похмурих казематах
