маю платити йому злоті?
Запитання було логічним і навчання, хоч і зі скрипом, все ж тривало й далі. Правда, пан суддя нічого поки що не платив. Але спасибі йому, хоч годував.
Петро став вимогливішим до свого учня, ні в чому йому уже не потурав, запровадив сувору дисципліну – «як у козаків».
Хлопчик поволі втягувався в навчання. Можливо, все скінчилося б добре і він би підготував малого до вступу в школу, якби…
Якби одного разу до нього не підкотилася донька пана судді. Була вона стрункою і гарненькою, з живими сміхотливими очима, вже в розквіті…
– Петрику, – Петро аж задихнувся, почувши таке ніжне звертання, адже до нього ще ніхто так не звертався, хіба в дитинстві матінка, але то інше. – Навчи й мене наукам. Обіцяю: буду зразковішою ученицею, аніж Кирик.
Її широко відкриті очі були небесно-блакитні і Петро в них потонув незчувшись і коли. Рятунку вже не було. Та він і не хотів рятуватися.
– Попрохаю татка, аби набавив тобі платню – ще й за моє навчання…
– Та я… – Петро вже таки щасливо потонув у її небесно-голубих очах. – Я… Я й за так готовий учити таку ученицю…
І з молодим запалом, з усіма своїми знаннями, добутими в Острозі, кинувся навчати дочку пана судді – як з кручі у весняний вир.
На першому ж уроці, все так же чарівно посміхаючись, Яна раптом сказала, як проспівала:
– Пе-етрику, зроби лук і навчи мене стріляти з нього. Як ти вчив Кирика. Страх як хочу стріляти з лука!
Петро ладен був виконати будь-яку забаганку дівчини, а зробити лук… Та це ж для нього – пху та й усе!
І почалося їхнє навчання, але не граматики й арифметики, а пускання в ціль стріл. Та і яка граматика, яка арифметика чи грецька та латинська мови, коли такі невинно-ніжні, небесно-блакитні оченята на тебе дивляться…
Щодня вони розважалися стрільбою з лука в саду пана судді. За Кирика, свого учня, Петро й геть забув – чому малий був несказанно радий і гасав з подільськими хлопчаками бозна-де, тим часом, як пан суддя був певний, що він з учителем зубрить граматику, арифметику та інші корисні науки…
Зрештою їм – учителеві та учениці, – стало тісно в саду, почали вибиратися на схили Дніпра. А вже там частенько замріяно сиділи на галяві, повній квітів і дивилися на Дніпро, на далеке Задніпров'я, на світ Божий, і обом було так хороше, що псувати той настрій ще й зубрінням граматики та арифметики їм не хотілося.
Петро збирав для неї квіточки, і навіть поривався співати. Голос у нього був такий собі, хоча музику й співи ще з Острога добре знав, – але співав задушевно, бо серце так співало.
Весна буяла в природі і в душі молодого вчителя. Як і в небесно-голубих очах його учениці.
На схилах Дніпра, що голубів унизу під ласкавим сонечком, гули волохаті джмелі, думкали бджілки і тьохкали соловейки…
Тьохкали вони і в душі молодого вчителя. Він уже й геть забув про свого учня і про те, що багнув підзаробитися в пана судді й податися на Січ – усього його полонило те дівча, щойно розквітле. Януся незрівнянна. Він засинав з думкою про неї – вночі вона приходила в його сни – і вранці прокидався теж з думкою про неї, а відтак і з почуттям, що він щасливий…
Дні минали як один довгий-довгий, сонячно-трепетний день.
Вони вже почали обійматися. Пригортаючи дівчатко, Петро млів, відчуваючи на своїх грудях її маленькі пругкі груденята, її покірне тіло, дівочі пахощі, до того йому незнанні, але такі бентежні, що й голова йшла обертом…
Чим би все скінчилося (Петро багнув аби негадане його щастя тривало й тривало, ніколи не кінчаючись), якби одного разу їх не застукав у саду за обіймами пан міський суддя.
– Ага!! Ось де вони?! Ось як він, лотр, навчає уму-ро-зуму моє дитя! То сина вчив з лука по горобцях стріляти, а це вже дочку на манівці зі шляху цноти збиває!..
– Та-ату? – зойкнула Яна.
– Мовчи, дівко, молода та рання! З тобою буде окрема розмова!
І до челядників:
– Хапайте цього лотра, який вдає з себе вчителя! До челядницької його, в холодну, розбишаку!! Я сам його відпорю, як Сидорову козу! До нових віників пам'ятатиме, як дівок з толку збивати!!
Служки – здоровенні дядьки, – схопили під руки вчителя і, незважаючи на його опір, потягли до челядницької. А пан
