суддя, цвьохкаючи лозиною, дочку погнав до господи…
Петро отямився швидко.
Душа збурилась; його, завтрашнього можна б сказати, козака (лише тоді він згадав, що збирався податися на Січ) наче якогось злодюжку в холодну? Ганьба! Не бувати цьому! Аби панські слуги йому, вільному шляхтичу скручували руки!
До челядницької його привели дядько Охрім і дядько Панас, кучери пана судді.
Дядько Охрім відпер ключем замок на дверях холодної, відчинив їх.
– Заходь… хе-хе… вчителю. У холодній і охолоне твоя ясновельможність, бо щось дуже вгрівся біля панської дівки.
Петро зробив крок і, раптом захитавшись, схопився за живіт і почав присідати.
– Отакої! – подивувався дядько Охрім. – Яка це тебе бенеря ураз скрутила? Такий здоровий і – нате вам. За живіт ухопився.
– Мене теж як до холодної садовили, живіт ураз розібрало, – поскаржився дядько Панас. – Ще й швидка напала. Мо' й з ним таке лучилося? До хурдиги ж його запроторюємо.
Удаючи, що падає, Петро обіперся руками об дядьків – ті саме збиралися його заводити до холодної, – різким рухом стукнув їх один об одного… Дядьки й збагнути нічого не встигли, як опинилися по той бік у холодній – аж зашкопиртали.
– Охолоньте й ви тутечки! Бо щось дуже прудкі хапати людей!
З цими словами він зачинив за дядьками двері, запер їх на замок, акуратно повісив ключ на цвяшок, а сам метнувся в сад.
Звідти швидко дістався Дніпрових схилів, де ще недавно гуляв з Кириком, а потім і з Яною, і зник у зелених кущах…
З паном міським суддею він зустрінеться через багато років, як будучи вже прославленим гетьманом, приїде до Києва, аби записати в Київське братство все Військо Запорізьке.
І пан суддя тоді всім охоче розказуватиме, яким чудовим – «Просто від Бога!» – навчителем його дітей був колись ясновельможний пан гетьман…
На пристані на Подолі вантажили якісь барки…
Збіглому вчителеві добре поталанило – не перевелась ще у світі білому пані удача!
Днів зо два після втечі з садиби пана міського судді, Петро переховувався в гущавині на схилах Дніпра. Іноді вилазив на високий осокір і дивився на Дніпро, що манливо голубіючи внизу, плинув до Чорного моря, на Низ до порогів і далі в царство січових братчиків.
Ось тільки як до неї дістатися – до січової вольниці? До мрії своєї і стати козаком, лицарем вільним і несхибним – як?
Спускався з осокора в задумі. (Про те, що він, шляхтич, по деревах лазить та в кущах переховується – не переймався, мудро розсудивши: в житті все трапляється, тож треба бути до всього готовим.)
Подумки перебирав різні варіанти, як дістатися до козаків. Пан суддя в гніві не заплатив йому ані шеляга, і вже, ясна річ, і не заплатить. Як кажуть, що з воза впало… Та грець з ними, з грошима. Тут аби Січі дістатися, а там… Що буде там він ще не думав, але вірив: на Січі його чекає нове життя. За Яну він тоді майже не думав. Чари, навіяні дівчатком, потроху тьмяніли, розвіювалися, і він наче позбувався якоїсь мани, навождення. Та й не це, не дівочі зваби були головними в його мріях і пориваннях… То таке… На якийсь там час захопився, стратив голову – та й по тому. А тепер, як позбувся Яни, знову ним заволоділа мрія будь-що дістатися Січі. Та й зайнятися козакуванням, а не надівати пута Гіменея. Спершу треба покозакувати, а там… Там видно буде. Потім можна й сім'єю обзавестися. Так і станеться через роки, але обраницю його зватимуть Настею, а Яна так і залишиться фата-морганою, і він іноді сумніватиметься, чи була вона насправді, а чи то все мана, наслання грецького Ерота чи римського Амура. А то такі… Кого хочеш своїми стрілами вразять… А козакам під страхом смертної кари забороняється приводити до фортеці Запорозької Січі жінок. Та й не радили запорожці козакові женитися за молодих літ. Козак повинен воювати, край свій захищати – а тут жінки тільки на заваді ставали, військова справа на Січі була над усе, не до сімейного затишку та щастя. Життя козаче повне злигоднів, пригод і небезпек. Смерть за ними чи не по п'ятах ходить, де вже там дружиною обзаводитися та дітками – аби сиротами рано поставали? Тож недарма на одному з прапорів було зображено козака на коні, а під ним напис: «Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче»…
Отже, на Січ, на Січ…
Але скільки не думав як дістатися Дніпровського Низу, ніщо путнє в голові не з'являлося. А тим часом голод вигнав його з хащів. Спустившись із схилів Дніпра, Петро подався на Поділ – з надією щось там заробити собі на харч (не буде ж він, молодий та здоровий, просити?). На пристані на Подолі вантажили якісь барки і Петра охоче взяли вантажником. Щось пообіцяли заплатити, а головне, раз на день годували. Петро, котячи на барки бочки, таскаючи мішки, випадково дізнався
