навчився натягувати лук, його дні минали в сідлі, він з труднощами боровся силою свого характера; легко переносив він незгоди, голод і труд, не боявся ворога і в небезпеці виявляв відчайдушну хоробрість».
Інший сучасник: «Це була людина великого духу, він першим входив у ворожі міста і останнім виходив з них, на привалах сам обходив вартових, мало спав і ніколи не напивався доп'яну, як це водиться в козаків. Він ніколи не носив багатих нарядів і під час гарячих суперечок залишався скупим на пусті слова».
У козаків, які ні перед ким не стояли в броду, це треба було ще заслужити – ділом, а на словесами, на які вони й самі були гаразді і на раді хіба ж так уміли виступати!
Коли вперше Сагайдачного обрали гетьманом – невідомо.
Як переконаний М. Грушевський – а не вірити йому не можна, – це сталося у році 1614-му, після його найбільш успішного морського походу до берегів Анатолії та штурму Сінопа.
А до того чим він займався на Січі аж цілих 13 років?
Будь-хто, ставши козаком на Січі, мав приписатися до якогось з одного її куренів. Тут варто згадати авторів праці «Як козаки воювали»: «Курені, на які поділялося Військо Запорозької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називалися командами або партіями, іншими словами, курінь був військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об'єднанням, яке К. Маркс назвав „Християнською козацькою республікою“».
Загалом куренів було 38: Кушівський, Поповичівський, Рогівський, Васюринський, Іркліївський, Щербаківський, Титарівський, Шкуринський, Коренівський, Незамлівський, Корсунський, Калніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Нижчестеблівський, Вищестеблівський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Донський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Камівський, Батуринський, Крилівський, Сергіївський, Коніловський, Іванівський, Кисляківський.
До якого саме записався козаком Петро Сагайдачний – а він міг записатися до будь-якого – теж невідомо.
А прийом до козацького січового товариства був на диво простий і архідемократичний.
– У Бога віруєш? – питали новоприбулого. Це було головною умовою і перепусткою в січове братство. Віруючий і неодмінно православний (ісламістів чи католиків теж могли прийняти, але за умови, що вони перейдуть у православ'я).
Відповідь звичайно ж була ствердною – тоді всі вірили в Бога.
Потім жартували (хоч наперед знали відповідь): «Горілку п'єш?» (Якщо раптом неофіт скаже, що хмільного зілля не вживає, це могло викликати підозріння.) І новачок ішов до того куреня, що його сам і вибрав. Там йому відводили постійний куток – у курені – хаті, сплетеній з хмизу й обмазаній глиною та критій кінськими шкурами, – і харч виділяли. І починалася його служба. Безстрокова. Або до старості, або до загибелі – що траплялося частіше. (А втім, він міг і по своїй волі – наприклад, розчарувавшись чи закохавшись у якусь, залишити Січ – вільному воля. Силоміць там нікого не тримали.) З перших же днів новоприбулий повинен був нести сторожову службу, навчатися військовій справі, доглядати коней, бидло, займатися господарством, ловити рибу тощо. Мав право або залишатися у фортеці січовій, в її залозі, або вирушити куди- небудь на зимівник і найнятися там у робітники. (Основна маса козаків проживала поза межами січової фортеці.)
Жінок… Під страхом смертної кари заборонялося на Січ приводити представниць прекрасної половини роду людського. («Козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати».) І Петро Сагайдачний теж мусив забувати доньку міського судді Яна Дисака, Яну-Янічку, перше своє закохання. Хоча ні-ні та й довго ще приходитиме дівчина у його парубоцькі сни і її небесно- голубі очі докірливо дивитимуться йому в душу: покинув мене… На козацтво проміняв… І він покірно зітхатиме: так, покинув, на козацтво тебе проміняв… Але з часом вона почне в його серці забуватися – не до того було козакові на Січі. Сказано ж бо: козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати…
На особисте життя козак-січовик уже не мав права. А мав він право лише воювати та край свій від ворогів захищати. Тож іноді, згадуючи свою няньку та її розповіді, Петро вже починав вірити: так, козаки – місячні люди і всі вони з неземного неба, з того, що восьме…
За прадавніми українськими віруваннями небес насправді не сім, як то їх нараховують «Заповіти 12 патріархів» (Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує аж одинадцять небес!), а вісім.
Крім всім відомого сьомого неба – найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством, – існує ще й восьме небо, яскраво-світлого, вогненного кольору з незбагненними і дивними переливами.
