У заздалегідь визначений день після служби в церкві та обіду запорожці починали сходитися на січовий майдан, усідалися просто на землю кружка… Лунав постріл з гармати, довбиш починав бити в литаври, закликаючи до тиші й препильної уваги. На майдан з клейнодами в руках – символи влади, – виходила військова старшина. Ставили сирно, столик, що його накривали перським килимком.
– Сагайдачного!!! – звично вигукнули на козацькій раді по весні 1614 року, як постала потреба вибрати морського отамана – затівався похід за море синє. – Петра Конашевича вибираймо! Кращого поводиря для чайок годі й шукати!
Спершу прокричали «Сагайдачного!» кілька горлянок, потім і всі братчики, і вся рада схвально загуділи, заклекотіли й пристали до тих крикунів одностайно.
– Конашевича морським отаманом!!!
Це був зоряний час Сагайдачного, як його товариство викрикувало на морського отамана. Але як і годиться, кандидат на посаду мав тричі поштиво відмовитись од запропонованої честі, статечно кажучи при цьому:
– Дякую за честь і довір'я, славне товариство, але ж бо є більш достойніші за мене батьки-отамани, старшини наказні, їх і вибирайте, а мені ще не завадить повчитися в таких навчителів. Та розуму ще і ще набратися.
І так тричі Сагайдачний дякував і тричі, як і велить звичай, відмовлявся, а рада тричі обирала його наказним морським отаманом.
А тоді обраний, вичерпавши ресурс відмовляння, знімав шапку-бирку, про яку казали, що вона вітром підбита, вклонявся раді на всі боки.
– Якщо високодостойне товариство, сивовусі батьки-отамани вважають, що я вартий такої честі, – постараюся виправдати їхнє довір'я!
– Так постараєшся чи виправдаєш, Конашевичу? – кричали занозисті.
– Виправдаю! – твердо відповідав Сагайдачний. – А не спроможуся на таке, то… Утопите мене в морі синьому.
– Утопимо, утопимо, – обіцяло щедро товариство. – Море велике і місця, щоби когось утопити, в ньому завсіди знайдеться!
І піднесли обранцеві булаву.
Як і годиться, Сагайдачний взяв її за третім разом. Аби новообраний отаман не забував свого місця і не зневажав рядових козаків, як і козацтво в цілому, старі січовики посипали йому голову піском, мазали його грязюкою.
Сагайдачний дякував за ласку й довір'я, вклонявся на чотири боки.
А потім козаки, учасники майбутнього походу, присягалися бути вождю слухняними та виявляти йому повагу. Лунали вигуки:
– Будь здоров, батьку, спочатку!
– Сирно, сирно!..
Сагайдачний укотре подякував товариству за ласку й довір'я.
– Будь нашим отаманом, а ми тебе будемо зело слухати!
Сагайдачний знав: будуть слухатися. Але доти, поки йому сприятиме фортуна. А зникне вона, одвернеться од нього, чернь хутко скине його з отаманства (буває, що й життя тоді позбавить). Таке воно, морське наказне отаманство!
Потім відбирали для походу дві тисячі козаків і це тривало довго й галасливо. Формували з відібраних загони (партії). Командир – військовий старшина Сагайдачний. Йому вручалися клейноди – символ влади. До них належали: корогва (прапор), бунчук, булава та пірнач, литаври й печатка. У поміч йому вибирали – писаря, осавула, а також чотирьох полковників – на кожні 500 козаків, при них теж писар та осавул.
Так через століття чи й більше писатиме Поет.
…Море завжди синє-синє, але чомусь зветься Чорним, внутрішнє море басейну Атлантичного океану, що лежить між Європою і Азією і на південному заході сполучається протокою Босфор з Мармуровим морем та протокою Дарданелли з Середземним морем і простягається із заходу на схід на 1140 км, а з півночі на південь – на 611 км, з площею басейну 422 тисячі квадратних кілометрів, що їх колись доводилося запорожцям долати на веслах.
І долали. У штиль і в бурю – в бурю частіше.
Це сьогодні воно синє-синє… А колись у ті лихі часи, коли людей ловили та в ясир запроторювали (Боже ти, Господи мій, невже були колись такі часи, люди людей ловили яко звірів), і справді було чорне…
У прадавніх іранців воно – Ахшаєна – «темне». І називалося так не за колір води, а означало, що море суворе – у
