Боплан:
«Розповідають, що козаки заховали тут у каналах безліч гармат і ніхто з поляків не знає цього місця, бо вони ніколи не бувають тут, а козаки з свого боку тримають це у великій таємниці».
Там же, у Військовій Скарбниці, у вузьких звивистих протоках, що їх маскували високі зарості очеретів та чагарі, стояла запорозька флотилія, її охороняли козацькі пікети, що були там розташовані.
Ще із свідчень Боплана:
«Тут загинуло чимало турецьких галер… які заблудилися між: островами і не могли знайти дороги, тим часом як козаки у своїх чайках стріляли в них з очерету. Відтоді галери не заходять у Дніпро далі як на 4—5 миль од гирла».
У Військовій Скарбниці козаки будували свої знамениті чайки.
На будівництві козацького флоту, як свідчать історичні дані, працювало 5—6 тисяч козаків одночасно. Шістдесят чоловік – спеціальна бригада корабелів – за 15 днів впорувалася з човном, що вже врочисто став зватися чайкою. Чи байдаком. («Ой заграй, заграй синеньке море, Та під тими байдаками, що пливуть козаки…» Т. Шевченко). Але назва утрадиційнилася як чайка. Мабуть, тому, що човен був такий же летючий на морі, як білокрилі чайки в небі…
Усі гуртом за 2—3 тижні споруджували 80—100 човнів… Ох і грало ж тоді козацьке серце, за зиму знудьгувавшись за морем бурхливим, часто навіть скаженим, але все одне любим молодецькому серцю, морем синім, котре Чорне – пахне, пахне козакові мандрівочка до турків у гості. І що з того, що в турків воно Кара- Деніз, зле, чорне море, що з того!
Човен виходив у довжину 20 метрів і в ширину чотири.
Та стільки ж у висоту.
Його перегороджували дошками та лавами, ставили щоглу, напинали заздалегідь пошиті вітрила, що залюбки ловитимуть вітер буйний. Так, наче лялечки, народжувалися у Військовій Скарбниці знамениті козацькі чайки, в піснях і в думах оспівані.
Ставили два стерна – на носі й на кормі, що забезпечували судну швидкість на поворотах. А вже тоді до бортів кріпили кочети на шістнадцять-двадцять весел, ликом з липи або черешні прив 'язували снопи очерету до бортів – щоб чайка надійніше трималася на поверхні бурхливого моря. Верхньої палуби не було, тож човен навіть заповнений водою не тонув, утримувався на в 'язках очерету.
Екіпаж набирався здебільшого з вихідців придніпровських степів – чомусь з них виходили найкращі моряки, справжні «морські вовки степів», як називали їх турки. Хлопці та дядьки зодягали сорочки й червоні та малинові шаровари – оце й уся форма та екіпіровка. (Ну, ще прихоплювали шапку та сяку-таку благеньку свитку від негоди.)
Озброювалися. На кожну чайку ставили чотири чи й більше фальконетів (дрібнокаліберні гармати), на лавах всідалися за весла п 'ятдесят чи сімдесят козаків, кожен з яких мав по дві рушниці, шаблю, п'ять-сім фунтів пороху, свинець…
Чайку завантажували ядрами, порохом. Сухарів бочку, пшоняну кашу та борошно – теж у бочках. Розведене у воді, змішане з кашею, воно заміняло морякам і їжу, і напій. Смаку таке їдло не мало, як і вишуканості, але силу давало, а що ще треба козакові? Горілки ж – ні-ні, бодай і грамини! Сухий закон!
А далі, як писатиме Поет:
У неділю вранці-раноСинє море грало,Товариство кошовогоНа раді прохало:«Благослови, отамане,Турка пошукатиТа за Тендер погуляти,Турка пошукати».Чайки і байдаки спускали,Гармати риштовали,З широкого гирла Дніпрового випливали… Похідний отаман давав знак, на валу Січі бухкали прощально гармати: щасливої дороги, морські вовки степів!
З піснями, з веселими гуками спускалися в пониззя Дніпра.
Гай-гай, що то було за видовисько! Квітнув малиновими шликами козацьких шапок батько Дніпро, тріпотів білими вітрилами, майорів козацькими чайками, що їхню вервечку на першому човні вів наказний морський отаман, що й
