отаманом. Згодом козак Сагайдачний стає осавулом, потім почав обиратися наказним полковником. Ще пізніше пробився і до найвищого керівництва Січі – став військовим обозним, який відав артилерією та її фортифікаційними спорудами. Військова старшина на Січі – це вже найвищий ступінь, адже саме з них, з військових старшин, козаки вибирали собі гетьмана. У ті часи викричати на гетьмана козаки могли кого завгодно. Правда, з перевірених, достойних на таку посаду. А таких на Січі ніколи не бракувало. Правда, часом – траплялося й таке – і недостойних. Власне, нездатних. Як колись викричали на кошівство Бородавку – у якого потім і відібрали булаву – за бездарність. Як прокричали козаки кого на гетьмана, так тим же криком могли в будь-який день і скинути з гетьманства – якщо розчаровувалися у своєму обранцеві. Та й гетьмана часто козаки обирали на якийсь недовгий час – до певної ситуації. Наприклад, на час лише походу.
До всього ж гетьманом часто називали не лише виконавця найвищої військової і судової влади на Січі, а й ватажків окремих загонів. (Іноді такі ватажки самі себе називали гетьманом і таких самозванців у ті часи було чимало.)
Варто додати, що крім терміну гетьман на Січі вживався і рівнозначний йому «кошовий отаман». (Первісне значення терміну кіш – літнє житло кочівників, кибитка. Пізніше – місце розташування під час тимчасових робіт, табір, стан. У Київській Русі й на Україні – військовий табір, обоз. Ще пізніше – місце перебування запорозьких козаків, Запорозька Січ.)
Але вже з часів визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. титул гетьмана на Україні XVI—XVII ст. належав воєначальнику козацького війська, пізніше – правителю України. До середини XVII ст. влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя, згодом – закріпилася за правителем основної частини визволених земель України, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.
Якщо ж влада кошового отамана не визнавалася частиною козаків чи урядом Речі Посполитої (таке траплялося), то він тоді титулувався старшим: «Старший на той час у Війську Запорозькому».
Але в часи Сагайдачного і до Богдана Хмельницького старший на Січі називався гетьманом. Петро Кононович у своєму верховенстві біля керма Кошу був крутим і владним.
«…він був суворим у справі придушення козацьких своєвільників, – писав Я. Собеський, – нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його, і за це неодноразово він волею більшості ледве не був позбавлений керівництва Запорозьким Військом».
А був крутим тому, що намагався перетворити козацьке військо на регулярне воїнське формування. Коли його вибрали гетьманом, він одразу ж взявся за реформу війська, остерігаючись, аби вільне козацтво не перетворилося на зграї розбійників.
В одному з указів тих часів він писав:
«Ремісників, купців, бургомістрів, шинкарів, бакалійників і всіх тих, хто пристає до нашого війська, хай то будуть міщани чи сільські мешканці, ми більше не станемо вважати козаками».
Тоді ж був складений реєстр запорожців і почали створюватися регулярні полки. Гетьман забезпечив всіх сучасною – на той час – зброєю, кожному дав змінного коня, майже щодня влаштовувалися навчання. Дисципліну підтримував жорстоку – козаки на той час відвикли від порядку. Кара за непослух теж була жорстока, але з цим козакам довелося змиритися, якщо вони хотіли залишатися козаками, а не збіговиськом людей, готових до легкої наживи.
«Він був суворий, – згадують його сподвижники. – Припиняв козацьке свавілля і часто навіть проливав кров запорожців в ім'я цього».
А все тому, що йому потрібні були воїни, захисники вітчизни, а не набрід гуляк і різних волоцюг.
Більшість козаків розуміли і сприймали суворі заходи гетьмана щодо збереження дисципліни й порядку. Сувора кара була здавна в традиціях Січі. За грабунки і смертовбивство незмінно карали смертю. Найголовніших кар на Січі у всі часи було чотири. Перша – шибениця (вони стояли у кожній паланці, на перехрестях і на великих шляхах). У козацьких переказах розповідається, що «осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце й шмагонуть коня нагайкою, то він і вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро гаком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються, в приклад і на страх іншим, і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.
Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп, заввишки два сажні, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що він виткнеться йому аж у потилицю, на пів-аршина вище голови; і сидить той труп на списі доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повіє вітер, то кістки крутяться й торготять, наче той млинок, поки не попадають на землю.
Третя кара – киї запорозькі, паліччя не дуже довге, неначе бичі для ціпів, з дубини або з другого твердого дерева.
