Суворий отаман Сагайдачний, що його козаки шанобливо звуть Сагайдаком. Суворий, але справедливий.
Хоч і буває безжалісним.
Скаже – як відріже.
І не буде рятунку тому, хто порушить закони походу!
Другодні, як флотилія козацька додала простори Кара-Деніза, прямуючи до Сінопа, Сагайдачному доповіли: на десятій чайці двоє козаків вживали оковиту, порушивши таким чином головний закон походу: в морі – ані краплини бісового зілля! Хто хоч ковток у поході зробить, пощади такому не буде!
Спохмурнів Сагайдачний, на кістляве продовгувате його лице лягла чорна тінь. Такого в його поході ще не траплялося.
– Як звати цих… відчайдух, котрі порушили наш закон?
– Хвесько Кожухар та Грицько Дрига, пане отамане.
– Як такі потрапили в похід?
– Та вроді ж як… бувалі. Раніше за ними такого не водилося. А це… біс попутав. Хлобиснули оковитої.
– Де сіє зілля взяли?
– Та з собою бутель, приховавши його, на судно пронесли. Мо' не знали, що в поході морському пити – ані-ні!
– Бувалі й не знали?
– Пане отамане, та вроді вперше з ними таке лучилося.
– Помилувати їх? Так завтра в похід інші бугелі понесуть.
Вмовк отаман, хмурніє, темніє на виду. Кінчик вуса жує. Стис щелепи так, що мускули на вилицях – жовна – випнулися.
– Полковнику команди, з якої ці… герої!
– Я тут, пане отамане.
– Чи вперше твої молодці порушили закон – не відаю. А ось відаю, що востаннє. Хіба що Нептун, котрий сидить на дні моря, їх пригостить. Але то вже нас не стосуватиметься.
Рішення отамана громом пролунало для екіпажів чайок:
– Учинимо з порушниками так, як у подібних випадках чинили батьки наші й діди. Наказую…
– Всім слухати! – пролунало від чайки до чайки. – Слухати, що велить пан отаман!
– А звелю я те, що заслужили порушники. Наказую: Хвеська Кожухаря та Грицька Дригу за пиятику під час морського походу викинути в море! На пострах іншим!
– Пане ота-амане…
– Виконувати! А ту чайку, яка виловить їх і візьме до себе на борт, розстріляти з фальконетів!
І понеслося від чайки до чайки:
– Хвеська Кожухаря та Гринька Дригу – за борт! До Нептуна в гості! А ту чайку, яка візьме їх до себе на борт, розстріляти з фальконетів!
І так було вчинено і жодна чайка не взяла до себе порушників на борт. Побовтавшись у воді, Хвесько та Грицько пішли на дно.
«Якщо море завжди було сердитим за давніх часів, то тепер (з появою на ньому козаків) воно стало неспівставимо чорним і страшнішим – по причині багаточисельності чайок, що все літо спустошують море і сушу…» – з тогочасних свідчень.
Наче біс пронісся тихим ще мить тому морем, воно враз стає вируючим, скаженіє-лютує, і маленькі чайки, оплетені хмизом-очеретом, уже не здіймаються вгору, а злітають, наче ядро, пущене з фальконета. Та так, що аж душа холоне і все нутро кудись униз провалюється. І засмокче тоді під ложечкою, засмокче…
І життя в тілі завмирає. Вітер здіймає запінені хвилі горами і як він не розтерзує в одну мить чайки – лише Богові відомо та святому Миколаю. Підкидає вгору і розкидає їх по чималій ревучій площі, але мине лише трохи часу і чайки знову вишикуються в похідну колону, в бойові ряди, все так же рухаючись уперед, наче ніякого шторму на морі й немає, а всюди тиша і благодать… Тому не пливуть суденця синім морем, що вітрищами гуде-виє-реве та стогне, а наче й справді сизокрилими чайками линуть…[13]
За два-три дні долітають вони до південного узбережжя Чорного моря, до Анатолії, до «обителі щастя на Босфорі», як турки називають свій Стамбул. І такого там шерхоту нароблять, такого, що турки довго-довго будуть отямлюватися, згадуючи
