– І то добре, що навиліт. Хоч куля й рідна, та все ж…
– А ви чи не з москалів бува, дядьку, що з того берега?
– Ні, я не руський. Козак донський я… Чули про таких – козаків донських? Почекайте, відійду трохи, усе розкажу. Три дні тікав, ні росинки в роті не мавши, комашню в очеретах годував. А перед самим Кальміусом на пограниччі напоровся на засаду, схопив кулю в плече… Спасибі тобі, парубче, і тобі, дівчино. Хороші ви, дай вам Бог щастя, а я, мать, піду…
Спробував звестися й опустився на пісок.
– Зараз, зараз минеться, як на собаці заживе. Тільки голова крутиться…
– Куди вже вам іти, – жалісливо сказала Оксана. – Не ходоки ви поки що. У нас побудете та сил наберетеся. А звідки ви по-нашому вмієте балакати, дядьку із землі війська Донського?
– Дак ми ж сусіди, а з ким поведешся – від того й наберешся. У нас ваші козаки бувають. І живе їх серед донців багато… Рідко в якій станиці ваших немає. Та і я вам не чужий, свій, можна сказати. Одного з вами племені. – Засилкувався встати. – Погуторив і гайда. Бо в мене ще дорога дальня, маю до самої вашої Січі дійти.
– Куди там до Січі?! – жахнулась Оксана. – Та ви ж за слободою впадете. Не пущу вас. Я живу тут недалечко, на хуторі осавула Пишногубого. У нас перележите, рану залікуєте, сил наберетеся, а тоді вже й на Січ гайнете.
Тарас було заїкнувся: «Але ж пан осавул…», як Оксана його враз перебила:
– Та як ти міг подумати таке про мого батька? Та він у біді нікого не лишить – козацького ж роду він! Коли з кримської неволі втікав, побратима свого три дні на плечах ніс…
– Дай Боже, щоби я помилився, – зітхнув Тарас, і до донця. – Оксана діло радить, перележати вам треба, дядьку, сил набратися. Ви ж як з хреста зняті.
Донець криво посміхнувся.
– Майже. Із шибениці, – і додав по хвилі. – Та ви не думайте про мене чого такого… розтакого. Не розбійник я, хоча можу й ним бути. Мене від правди-матінки шибеницею хотіли відучити.
– Віримо, що ви не лихий.
– Лихим я ще стану – за мною не пропаде, – пообіцяв комусь донець і додав, спохмурнівши. – Ой, стану! Багатьом тоді не поздоровиться! А найпаче царю-батюш-ці – дідькові б він був батьком!
– Свят-свят, що ви таке говорите, дядьку?!.
– А з царями інакше й не можна. Щоби нашу волю не душили, щоби козаків на своїх холопів не перетворювали!
На тім боці почувся тупіт копит, ось з-за кущів вигулькнули голови вершників, цівки рушниць за плечима. На берег вихопився кінний загін. Тікати вже було пізно, донець простягнувся на піску, заповз у виямок. Не розгубившись, Оксана впала на нього і піднявши ногу в червоному сап'янці, задриґала нею. Тарас, усе збагнувши, впав на неї і вдвох вони почали імітувати то боротьбу, то обнімання…
На тім боці почулося кахикання, потім гучне, веселе:
– Бог у поміч!..
Тарас усе ще вдаючи боротьбу, повернув голову.
– Не заважай, братва! – крикнув.
– В таком дєлє – мєшать нє будеє, – почулося з того боку. – Ей, казак-запорожнік, нє відєл случаем с нашєго не бєжал на ваш бєрєг казачішка одін худой, подстрєлєний ішшо? Алі можєт на ваш берег пєрєплил, а?
– Нікого не бачили, і ніхто з вашого боку на наш не перепливав.
І заходився вдавати, що цілує Оксану (хоч цілував і насправді і Оксана, забувши, що під ними чужий чоловік, відповідала йому на поцілунки поцілунками).
– Ладно, мілуйтєсь, нє будем мєшать. Только гляді, казак, нє подкачай!
І загін помчав далі понад берегом…
Пишногубий насторожено зиркнув на незнайомця – що за чоловік? Звідки? Якої бенері до них прибився? І чого це він не куди-небудь (Запорожжя велике), а до них приблукав? Та ще з того боку. Чи ж бува не розбійник який лихий, збіглий?
До челяді буркнув:
– Донця нагодуйте, а перед тим перев'яжіть йому рану і хай висипляється. А я під вечір побалакаю з непрошеним гостем. З того боку до нас як не сміття за водою припливе, то розбійника дідько принесе!.. Розбирайся потім з ним!
Вийшов у двір, де його вже чекали козаки з підосавулом Вихрестом.
