– Ой, діду, не про себе думаю.
– Оксана з мислі не йде? – поспитав дід і сердито додав: – Що то за любов у чортового батька, як ви не зуміли її від лихих людей відборонити? То Бог вам випробування посилає, а ви…
– Хоч ви не мучте, діду!
– І то діло, – згодився старий. – Буди свого товариша та біля каші заходимося. А там, як сліпий казав, побачимо.
– Дядьку Омельку, – гукнув Тарас. – Вилазьте з куреня до каші.
– Де каша, там і душа наша! – донець так і вилетів з куреня свіжий, бадьорий, веселий. – Де моя найбільша ложка?
Поплескав Тараса по плечу.
– Не журись, козаче, є каша, буде й діло.
Узялися за ложки, всілися кружка біля казана і незчулися як об днище зашкрябали.
– Ну, батьку, потішив нас своєю кашею. Не забуду, – Омелько задоволено витирав вуса та бороду. – Тепер і світ веселішим став. Після такої каші можна і за діло ить братися. А ти, батьку, чого не питаєш, хто я такий, що незваним гостем на твій острів серед ночі прибився?
– А чого питати, – пахнув старий люлькою. – Тараса знаю як облупленого, лихого він із собою не приведе. А коли ти з ним, виходить і ти добрий чоловік. А за що постраждав, що з того берега до нас прибився – сам розкладуть.
– За правду, батьку, боровся та ледь ноги виніс.
– Інші за правду й голови кладуть.
– Надійде час і я покладу, – замислено мовив Омелько і, мабуть, мовив під руку лихові, бо надійде його час – так і станеться. І той час уже був не за горами – чотири роки ще лишалося Омельку побути в цьому світі, а тоді він зустріне свою люту смерть.
Над островом закружляла чайка, старий провів її пильним поглядом, сам до себе мовив:
– Далека гостя, аж із Азова, од моря. Через день-другий чекай бурі на Кальміусі… – І повернувся до перерваної розмови. – Коли за правду – борітеся, дасть Бог поборете, а голови зложите за святе діло, то й дорікати ніхто не буде.
При цих словах на березі з крутого туману виринув вершник, потім другий, третій…
– Ховайтеся, – шепнув дід. – 3 високого берега острів як на долоні.
Тарас з Омельком поповзли за курінь, принишкли там. Вершники, а їх вигулькнуло четверо, погарцювали на кручі, певно радячись між собою (один для чогось тицяв канчук на острів) і подалися до хутора Пишногубого.
– Тарасе, нам пора, – звівся донець. – Доки не прочесали острів, тре' змиватися.
– Куди? – похмуро спитав Тарас.
– Одна нам ниньки дорога – на Запоріжжя. Я маю на Січі з деким зустрітися – і з старшиною, і з козаками. А найперше з осавулом Василем Журбою – мо' чув про такого? Я з ним воював під Бендерами. Добрий чоловік і козак хоть куди! Надійніший за рідного брата. А з Січі, як усе владнаю, як задумав-замислив, повернуся на Дон.
– Але ж за вами там пеня ходить?
– Вона ходить, бенеря б її взяла, а я – бігаю. Поперед неї. Так половина мого життя й минула в дорозі. Уже без дороги й не можу. Звик. А боятися лиха козаку не слід, хай воно його боїться. Як ото кажуть: вовка боятися – в ліс не ходити. Маю ще багато справ на Дону-батюшці нашому. Та й у Росії-матушці теж. Допоки їх не звершу – не заспокоююся. А вийде задумане, усю Росію переверну, правду їй мужицьку поверну. А не вийде… Що ж, не звикати до вороння – воно наді мною всю жисть каркає. Маю завершить те, що не вдалося Івану Ісаєвичу Болотникову та Степану Тимофійовичу Разіну, отаманам нашим відважним, земля їм пухом, царство райське їхнім замученим душам.
Тарас, скинувши брови на лоба, дивився на донця широко відкритими очима – так ось він який, донець! І хто він за їден? Наче й не простий козак, хоч на вигляд з простолюдинів. Ні від кого ще не чув Тарас таких слів – аж моторошно від них стало. Про Разіна він уже чув, як і про його кінець мученицький. То, виходить, Омелько собі надумав проти влади виступити? Ой-ой!
– Хто ти такий, дядьку Омельку?
– Сьогодні я донський козак. Ну, ще – хорунжий. Правда, збіглий. А завтра… Який буду завтра – завтра й покаже. А тільки гнутися й далі терпіти гніт уже не буду. І багато таких у нас на Дону, які теж більше не будуть терпіти гніт і неправду. От разом і підемо. У похід за нашу, за мужицьку правду. Захочуть запорожці до нас приєднатися – хай приєднуються… Запорожжя згадав. Потеревенили і доста. Пора в дорогу збиратися. Геть жур з голови – на Запорожжя так на Запорожжя! Іншого путі в нас немає. Дасть Бог удасться нам задумане. І тобі, і мені. А там… там видно буде. А ти, парубче, на Запорожжі
