здобиччю.
– Воно й так.
Омелько перевернувся на спину, заклав руки за голову, зітхнув наче легко, як мовби позбувся гніту й умиротворено дивився на високе небо, що здіймалося над Кальміусом – білі хмарки позастигали в ньому, як у роздумах: куди ж їм далі пливти? До далекого звідси Дніпра на сході чи на захід до самого Дону?
Такими ж думками був занятий і Омелько, хоча твердо знав: спершу йому треба на Січ податися, а вже тоді на рідний Дон…
Мовчав і Тарас, міркуючи над своїми клопотами.
– Про Оксану задумався? – поспитав по хвилі донець і не чекаючи відповіді, гомонів як сам до себе: – Гарна вона в тебе, і лицем, і мислями, і душею – шкода таку втрачати.
– А я і не збираюся її втрачати, – не повертаючи голови озвався Тарас. – Щоб нас не чекало, а тільки вдвох маємо вирушати. А ви, дядьку Омельку, про свою думаєте? Коли ви з нею побралися, щасливі були?
– Не без того. Молодий був, а молодість завжди щаслива – яке б життя не було. А побрався я з нею рано і давно. Як прийшов мені час, записали мене, як у нас і водиться, на козацьку службу. А коли козак, то й женитися можна. Тож ставши козаком, не довго думаючи, батькові в ноги поклонився: женіть мене, тату!.. «Як приспічило, – каже батько, – то й женю. Козаком уже став, чому й не женитися, га?..»
А дівчину собі я назнав ще раніше – із сусідньої станиці. Запала вона мені в серце, марив нею. Не я буду, думав, – як не заберу її собі. І забрав… Батько мій вибір схвалив. Ми із Зимовейської станиці, вона із Есаулівської, дочка тамтешнього малоросійського козака Дмитра Недюжева. Маленький такий був козак, на вигляд – як підпарубчак. На силу не дужий був, хворів. Тож його донці й прозвали не дюжим. Ну, не дюжий, то й не дюжий… Але прізвисько те й прилипло до Дмитра і став він Недюжевим. А дочка в нього – нічого – вдатна із себе, статна. Міцна дівка. Голосиста! Як заспіває малоросійської пісні – душу з тебе вийме. Парубки й козаки за нею бігали, хоч вона і з бідного роду. Але я всіх випередив і перехопив дочку Недюжева. І стали ми із Софією…
– Жити-поживати? – Тарас зацікавлено повернувся до Омелька і, лежачи на животі в курені, підопер руками щоки, не спускаючи очей з донця – страх як любив слухати розповіді старших про життя-буття. А особливо про те, хто як женився, де хто яку назнав…
– Жити-поживати, кажеш? – Омелько, захопившись спогадами, схопився й сів. – Воно б такечки й годилося б молодим: жити-поживати та коханням коханню радуватись, але… Хіба козаку дадуть потішитись жонушкою молодою? Пожив я з Софією після свайби аж… аж цілий тиждень! Не більше не менше.
– Чого так?
– А того. Мене – гоп! – і спорядили в пруський похід. А далі… Далі, як у вашій же, вкраїнській пісні співається, – Омелько на мить задумався і впівголоса заспівав:
– Отак і зі мною вийшло. Тільки я казав «Прощай» не дівчині, а вже дружиноньці своїй молодій і коник мене поніс не за Дунай, а в інші краї. А решта, як у пісні:
Тарас сів біля Омелька і собі підхопив пісню:
І здавалося йому, що то він їде на війну і прощається з Оксаною, і Оксана білі ручки ломить, з плачем проводжаючи Тараса в далекий похід:
– Ось таке прощання і мені випало, – розказував далі Омелько, як вони відвели душі піснею. – Через тиждень, як побралися ми з Софійкою. Пішли донські козаки з царевим військом в Європу і я з ними. Тоді така зчинилася катавасія… З одного боку Австрія, Хранція, Росія наша, Іспанія і, кажись, Саксонія та Швейцарія (назви тих чужоземних держав Тарас чув чи не вперше і все дивувався: і як це простий козак Омелько Пугач їх пам'ятає? Але ж і пощастило чоловіку – півсвіту пройшов, див усіляких надивився!), а з другого – дай Бог пам'яті – Прусія, Англія, значить, і Португалія. І почали вони молотити одна одну!..[2] Руський цар і послав своє військо на ту молотьбу. Так я й побував у світі широкому, у загряницях, Європах тамтешніх погуляв. Ваші козаки з царевим військом тоді теж воювали – Київський полк, Ніжинський, Чернігівський й Чугуївський, кажись. Повоювати довелося добряче, але ж і
