козаків з рушницями напохваті… Видно було, що вони заглянули до куреня.
– Нема нікого…
– Десь вони тута, – заперечив другий голос. – Он і слід у траві свіжий. Наче двоє пройшли до води.
Поникали островом, заглядаючи під кожен кущ.
– Еге-ге-гей! – почали викрикувати. – Ану вилазьте, ми знаємо, що ви тута! Вилазьте, бо вам же й гірше буде!
Двоє йшли по сліду в траві до того краю острова, де по шиї у воді стояли втікачі. Один з них сказав другому:
– Таки сюди бігли – бачиш, прим'ята трава?
– Але де вони поділися? – подивувався другий. – Човна ж у них немає.
– А коли човна катма, то десь тута. Ану, сходи до того он куща рогозу!..
Тарас з Омельком перезиркнулись і, взявши в зуби по очеретині, тихо пірнули й сіли на дні. А щоб їх бува не виштовхнула вода, трималися за підводні стебла рогозу. Дихали через очеретини, у яких дід Видра, наче передбачаючи, що вони знадобляться, заздалегідь попроштрикував перетинки.
Сидіти у воді було нелегко, вода намагалася виштовхнути їх на поверхню, повітря ледь-ледь сочилося через очеретину і його було явно замало для дихання. До всього ж у донця вислизнула з рота очеретина, він хапав її руками, але вона вже спливла на поверхню. Аби не задихнутися, Омелько мусив виринути й собі на поверхню… Виринув і стрівся віч-на-віч з поглядом козака, який щось роздивлявся у воді біля рогозу…
Загледівши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпілий, а тоді крикнув і кинувся тікати, галасуючи на увесь острів:
– Водяник!.. Там… там водяник випірнув! Очі вирячені, ротяка розкрита і на голові – кушир зелений…
Зчинилася паніка, козаки пострибали в човни й налягли на весла.
Хтось зопалу було вистрілив у білий світ, але на нього закричали:
– Не чіпай водяника, бо поперекидає човни і потопить нас к лихій годині!
Налягаючи на весла, козаки зникли за очеретом… Донець пірнув, штовхнув у плече Тараса, котрий тримаючись за рогіз, кріпився на дні з останніх сил і вони виринули. Тарас жадібно хапав розкритим ротом повітря. Чути було, як за очеретом, стукаючи веслами, поспішно втікали на човнах козаки.
– Чого вони? – не второпав Тарас.
Омелько, посміхаючись, розповів про свою пригоду з очеретиною та як він передчасно випірнув на поверхню.
Тарас, хоч і сумно було та гнітюче на душі, а не втримавшись, посміхнувся.
– Козаки бояться усілякої нечисті, і водяників також. Більше їх осавул і хлудиною не зажене на острів. До вечора тепер сюди ніхто не поткнеться. Швидше б дід Видра повертався та розказав, що там у слободі діється?..
Частина третя
Ясень місяць – пан господар
– Оксано-о! А ходи-но сюди, дочко моя. Щось маю тобі приємне повідати й обрадувати тебе.
Подивована Оксана – у голосі батька бриніла якась невластива йому ніжність, і це її аж насторожило, – підійшла ближче. Батька й справді сьогодні не впізнати. Сяє як новенький таляр, сивіючі вуса хвацько підкручує, що теж указувало про його піднесений настрій. На ньому празниковий блакитний каптан із жовтими позументами, новенькі чоботи, а шапка аж набакир збита і з-під неї вороним крилом спадає чорний чуб. Очі карі аж світяться, на щоках чи не рум'янець. Ні, таки правду каже ключниця Соломія, що батько в неї хоть куди ще козак!.. А Соломії як завше видніше. Та ще й на червонім чересі в нього коштовна шабля сріблом сяє – осавул її чіпляє лише в особливих випадках. Тож сьогодні певно один з таких особливих приключок.
– Лучилось щось, тату?
– Авжеж, лучилося, доню, лучилося, – блискає білими зубами (ні, таки батько в неї гарний!). – У нас сьогодні свято. Настав і твій час, дочко моя.
Оксана злякано скинула на лоба тоненькі стрілки чорнявих бровенят, в очах майнув ніби переляк – не до добра батько так радується. Ой, коли б…
– Господи, що ще лучилося, кажіть швидше, тату, не томіть душі.
– Не вік тобі дівувати, тож і настав твій час, твоя годинонька. Приїхали свати із Самарської паланки! – І вигукнув гордовито, поправляючи на поясі коштовну шаблю свою: – Од самого пана полковника, який і забаг з нами породичатися! От!
