кріпко стій за своє щастя – бо як же у світі жити? Не кури ми, що гребуться в смітті. Нам небо подавай! Так і поїхали шукати своє небо, мій брате молодший!
Тарас зітхнув і нічого не сказав. А про себе вирішив: не вирушить він у далеку дорогу, не побачивши Оксани. Та й гірка думка ятрила: ну, втече на Запорожжя, а Оксану тим часом засватають. Чи й заміж оддадуть, то що йому тоді Запорожжя? Осавул Савка ще й зрадіє, як почує, що він утік з паланки. Ні, ні, Оксани він не покине, якщо й тікати, то тільки вдвох…
Благально поглянув на діда Видру.
– Та добре вже, добре, – буркнув старий. – Повезу рибу на хутір, мо' й побачу Оксану. Шепну, де ти.
На тім і порішили. Побути до вечора на острові, а тоді хто куди: хто на Запорожжя, хто й поза Запорожжям.
– Задуманому – бути! – підсумував Омелько і поліз у курінь. – Покіль будете з Оксаною рішати, я ще покимарю, – озвався з куреня. – Бо як стемніє – почнеться моя дорога, а коли вдасться поспати – хто тепера скаже.
Старий почав збиратися. Саме в цей час на березі почувся кінський тупіт. Дід махнув рукою і Тарас заповз до куреня. Напроти острова тупіт стих, чути було, як пирхали коні, брязкаючи вудилами.
– Агов, діду Видро?!. – гукнули з берега й Тарас упізнав по голосу осавула Пишногубого. – Оглух чи що, старий корч?!!
– Не глушко, – озвався старий. – Чого горлопаниш?
– Хто з тобою на острові?
– Сам та душа моя.
– Гляди, щоб часом твоя душа не відлетіла геть!
– Ось іди ти, Савко, к лихій годині! – вилаявся дід. – Причепиться і сам не знає чого.
На березі гомоніли між собою, певно радилися.
– Агов, діду?! – знов крикнув осавул. – Веслуй сюди човником!
– Я тебе в гості не кликав, то й човном за тобою не приїду, – озвався дід Видра. – А коли тобі треба, пливи сам.
– Тьху! – вилаявся осавул і потім чути, наказував своїм козакам: – Грицьку, і ти, Семене, гайда в слободу, візьміть човна і пливіть сюди, а ми тут на березі початуємо, щоб ті з очерету в степ не перебігли. Та хутчіше, іродові діти!
Двоє погупотіли кіньми до слободи, решта козаків гомоніла на березі, напроти острова.
Дід Видра сівши ближче до куреня, зашепотів до втікачів.
– Не вішайте носів, хлопці. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде підозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всій паланці розшукують. А я, допоки осавул берег пантрує, мо' й побачу Оксану. А ви сидіть тут і не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це візьміть, на всякий випадок, – посунув до куреня дві очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острів, вибирайтеся з куреня і залазьте в очерет або рогіз по шию у воду і стійте. Коли що, очеретини візьмете в зуби – у них в середині перетинки пробиті, пірнайте і пересиджуйте у воді, якщо лихо буде…
Та ледве дід Видра, сівши в човен, стукнув веслами, як на березі загаласували:
– Ей, ей?! Хто там човна лаштує?
Дід Видра сплюнув.
– Та якого ви дідька до мене причепилися? Хіба я бранець який, хіба вже й у слободу пливсти не маю права?
– Пливи, старий, пливи, побачимо хто в тебе в човні.
– Та пливу вже!..
Лишившись удвох, Тарас і Омелько задумались кожен про своє і в той же час про спільне: як їм далі бути? Чи на острові день переднювати, чи десь безпечніше місце до вечора пошукати? В очереті кричав якийсь птах, хрипло, уривчасто, ніби дорікав комусь чи скаржився на свою долю-недолю. Чути було, як пирхали на березі коні та впівголоса розмовляли між собою козаки. Сонце вже піднялося вище верб, туман розходився, а з ним зникала й ранкова прохолода. Небо почало біліти – день мав бути спекотним. Де-не-де сплескувала риба, і Тарас після кожного сплескоту піднімав голову й сторожко прислухався: чи не пливуть бува козаки? З куреня їм видно було, як великий сірий птах зробивши коло над річкою, впав у воду, щось певно схопив там пазурами, бо понісся над водою як на причепі – ноги у воді, крилами ледве встигає підтримувати рівновагу. І несеться, як човен.
– Чого то він? – подивувався Омелько.
– То скопа. Схопила рибину та надто здорову. З води не здужає її витягти, а рибина сили не має затягнути полювальника під воду. От і носяться, як навіжені, хто кого. Або скопа її витягне, або вона скопу втопить…
– Брати виходить, треба по силі і по пазурах своїх, – загадково мовив Омелько. – Щоб потім не піти на дно із
