стали на багато десятиліть найближчими і найнебезпечнішими сусідами запорозьких козаків, а з разом і південно-східної України і завдали стільки лиха українському людові! Часто ногайські аули розташовувалися за п'ять-десять верст (а де й за дві) від запорозьких земель. Основна маса їх кочувала, менша частина проживала в аулах, що були не близько один від одного й розташовувалися вони здебільшого біля «коїв» (криниць), їх було біля сотні і нараховували по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному. (Загалом же чотири їхні орди на той час нараховували до ста тисяч чоловік!) Керували ногаями спадкові мурзи чи діти князів, як їх величали, а мурзами – сераскир-султан, син чи близький родич кримського хана переважно з роду Гіреїв.
Жили ногайці бідно, чи не злиденно, займалися кіньми та худобою, трохи і де-де землеробством, а найбільше людоловством. У степи вирушали загони по тисячі верхівців у кожному, тож 8—10 тисяч їх постійно гасали степами в пошуках людей для ясиру. Раз по раз нападали на українські села, хутори й зимівники, захоплювали худобу, коней, а найбільше людей – переважно жінок та дітей і підлітків. Досить було одного вигуку: «Ногайці!!!», як села ціпеніли від жаху. Брали вони не так своєю могутністю чи хоробрістю (з козаками встрявали в сутички лише за умови своєї переваги в кілька разів), як раптовістю набігів, жорстокістю, хижацтвом і знищенням усього живого. З усіх лих вони були найжахливішим лихом-бідою і рідко хто в південних степах (якщо рухався не з великим загоном озброєних людей) не потрапляв до них у неволю.
«Невільниці були необхідні туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, – а хлопчики для служби в яничарах. Невільники мовою мусульман називалися ясиром (від арабського „есирь“ – полонений) і їх стали доставляти туркам татари.
Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невольниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прибутку і часом навіть життєвого достатку» (Д. Яворницький).
Довгий час вони будуть васалами Кримського ханства, потім перейдуть під протекторат Росії і в другій половині XIX ст. емігрують з українських степів до Туреччини. Що ж до Великої Ногайської орди, то в XVII ст. вона буде розгромлена калмиками і залишки її відступлять в північно-дагестанські степи. Звідтоді ногайським степом буде називатися напівпустельна рівнина в Передкавказзі, у межиріччі Тереку й Куми в межах Дагестану.
Потрапили до них і Омелько Пугач з Тарасом та Оксаною, потрапили негадано, на п'ятий день по втечі, коли вже були безпечні й певні, що проминули загрозу; потрапили негадано, напоровшись на засаду ногайського збіговиська…
…Усе відбулося зненацька і швидко. Чи не блискавично – не дати отямитись людині, а скрутити її в одну скороминущу мить – на це ногайці були мастаки і неперевершені людолови. Утікачі й збагнути нічого з торопу не встигли, як уже лежали, пов'язані міцними та еластичними пасками з не дубленої шкіри биків, що як лещатами охопили тіло. Тарас спершу отримав удар по голові, як вони йшли мимо кущів, зарослих високою травою, а вже потім земля з-під його ніг ураз зникла і він упав і в голові загули чмелі, а перед очима від удару довбні запурхали жовті та чорні метелики. Хтось хекаючи – і де ті нападники взялися? Хіба з трави повихоплювалися, трави там густі та надійні для сховку? – та смердячи потом, уже заломив йому руки… Він спробував було в тумані, що застилав йому очі, відбиватися ногами, але на поміч двом навалилися ще двоє, чиїсь цупкі пальці здавили йому горло, і хлопець на мить втратив свідомість і все було скінчено…
Коли дійшов до тями (а його для вірності ще й лежачого стукнули довбешкою, замашною палицею з потовщенням на кінці, по тім'ї, ледь не проломивши йому черепа) – то побачив, що лежить зв'язаним. Нили туго скручені руки, боліли голова, шия і спина, але думка, а що з Оксаною, як жигалом його жигнула. Засилкувався звестися, але підбіг ще один нападник, штурхнув ногою в бік і Тарас упав на спину.
– Оксано-о… – захрипів. – Ти де?..
– Я тут, Тарасе, – почувся розпачливий голос і дівчина заплакала.
Тарас повернувся, засилкувався звестися і якось нарешті сів. Земля під ним колихалася і кудись пливла… Перед очима ні-ні та й пурхали метелики – то чорні, то жовті. Чортів ногаєць, отак обамбурив по голові! І треба ж було… Скільки Кальміусом пропливли, три дні степами пробиралися, а насамкінець втратили пильність. Думали, що вже Самара ось-ось, а там і до Дніпра, до Січі близько і попали в халепу.
Оглянувся, роздивляючись. Зв'язаний донець лежав на спині, матюкався, випльовуючи з рота землю й травинки (певно його товкли в землю як зв'язували), Оксана сиділа теж із зв'язаними руками за спиною, а біля неї товпилося з десяток ординців. Вогнепальної зброї вони, як і всі татари, не мали, зброю заміняли луки, якими степовики володіли бездоганно і навіть на повному скаку коня влучали в ціль – вороги що треба. Одягнені в сорочки з бавовни, шаровари, а в кого шкіряні
