млин, ще далі загорілі дітлахи хлюпотілися на мілководді, витягували оберемки куширу і вибирали з неї дрібну рибку.
«Аби той водяник не пірнув бува під млин, – раптом подумав джура і навіть за насіння на якийсь час забув. – Еге, вони, водяники, люблять ховатися під млинами…»
Та ось човен повернув до берега і невдовзі ткнувся носом в пісок. Джура для вірності почекав, доки старий зійде на берег, а потім як виріс біля нього.
– Ану, пішли, старигань, з нами! Та тільки без отих… без вибриків, – поклав руку на ефес шаблі.
– Куди? – буркнув дід, не дивлячись на джуру.
– Побачиш куди, – криво посміхнувся той і велів козакам: – Ну ж бо, хлопці, оточіть старого кіньми та проведіть до пана осавула.
– А коли не піду? – з-під кущуватих брів старий бликнув на джуру, який уже вихопився в сідло.
– Поведемо, – джура знову звично кинув до рота пучку насіння, зарешетував його міцними білими зубами, і в куточку губ його почала з'являтися й рости вервечка лушпайок. – А не підеш – поведемо! Бо ми тебе давно чекаємо. А пан осавул так уже й скучив за тобою, ги-ги…
Лушпайки сипонули йому на груди.
Видра пхукнув і почовг до фортеці, за ним трюхикали на конях козаки. Джура на всяк випадок страхав старого:
– Не здумай дорогою на кішку перекинутись, чи колесом покотитись, як відьмаки роблять, – з нами жарти куці!
– Великий, а дурний, – відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?
– Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..
– Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.
– Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!
Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув:
– То що, водянику, будемо робити?
– А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.
– Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!
– Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!
– Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?
– А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?
– І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?
– А коли не скажу?
– А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!
– Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.
– Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.
– Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!
– І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!
Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.
– Діду… У тебе теж були колись діти.
– Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.
– Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?
– Та вроді…
– Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.
– Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась
