піввіку тому не міг підняти, так і тепер не можу підняти – яке було здоровля, таке й зосталося.
Так любив розповідати кошовий, а сам ще воював на рівні з молодими, з ними витримував всі складнощі походів, щороку робив незмінні об'їзди січових володінь, аби на власні очі переконатися, що там і як. Ось і того разу, роблячи об'їзд кількох паланок, завітав і до своєї садиби-зимівника, що був на річці Кам'янці в балці Водяній. Заїхав подивитися на своє господарство, чи все там гаразд та заодно й відпочити, набратися нових сил для подальшого об'їзду. Мріяв посидіти на пасіці своїй улюбленій, на лавці під вишнею та послухати бриніння бджілок, тож і сидів у білій сорочці й червоних шароварах із золотим галуном, але босий (щоби землю ногами відчувати й сили од неї набиратися), сам сивий, як старий лунь. Срібні вуса, срібний оселедець, гладко виголена голова, сидів, поклавши засмаглі, напрацьовані руки з вузлами вен на коліна, та душею й тілом вбирав у себе спокій, затишок і сонячне літепло, дзумкання бджіл, слухав, як десь іржать молоді лошаки та пробують голоси півники, й насолоджувався. Але й тоді приймав старшину, вислуховував її, давав їй накази й поради (ним дорожили: «Дід сказав» і це для всіх ставало нерушним законом і найвищим повелінням, що його ніхто не смів ослухатися).
Прийняв і Василя Журбу з товаришами, як про те доповіли кошовому.
Василя Журбу він добре знав по війні з турками, а хто з ним приїхав – не питав. Самі розкажуть, хто вони такі, звідки й чого прибули до кошового. Та й не прийнято було в козаків, особливо в зимівчан, розпитувати гостей, хто вони й звідки і чого їм, мовляв, треба, а прийнято було спершу погодувати гостей чим Бог послав – бодай і не званих, – пригостити чаркою, дати їм відпочити, відійти з дороги, а вже тоді прибулі й самі скажуть чого вони завітали.
Коли гості з'явилися на подвір'ї й привіталися за давнім козацьким звичаєм «Пугу, пугу!..», люди кошового відповіли теж за звичаєм козацьким:
– Пугу, пугу!..
– Козаки з Лугу! – додали про себе гості.
Як і годиться, їх запитали:
– А з якого Лугу, чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого – йдіть до кругу.
– Ба, ба, – озвався з-під вишні кошовий, – та це ж осавул Журба. Де ваші коні? Хлопці, – до своїх, – в'яжіть коней наших гостей до ясел, а їх самих запрошуйте до господи.
Джури кошового, звані хлопцями-молодцями, завели коней прибулих до стайні, а гості тим часом зайшли в сіни, поскладали там свої ратища й мушкети і, зайшовши до хати, де їх уже чекав господар, вклонилися й проказали за звичаєм:
– Отамане, товариство (обабіч кошового стояли старшини Ва ші голови, ваші голови.
Кошовий злегка вклонившись, проказав статечно:
– Ваші голови, ваші голови.
Запросив гостей сідати на лави та й заходжуватися коло почастунків, що прикрасили собою стіл.
Подали тетерю та щербу (рибну юшку), печену рибу, потім галушки та куліш із салом, дичину.
Окремо розставили пузаті карафки з дорогого венеціанського скла. Були ще мед і пиво, але почали з горілки.
Пили та все примовляли з примовками та приказками, адже просто так п'ють лише гіркі п'яниці, щоби швидше захмеліти.
Найстаріший за столом козак, старший за самого кошового, бо вже розміняв своє сторіччя, звертаючись до чарки (усі його поштиво слухали, хоч і знали наперед, що він казатиме-примовлятиме), почав:
– О!… Хто ти?
– Оковита, – іншим голосом відповів козак.
– А з чого ти?
– З неба.
– Акуди ти?
– З неба.
– А куди ти?
– Куди треба.
– А білет у тебе є? – хитро запитав козак і сам же й відповів дещо стурбованим голосом:
– Ні, нема…
– Так отут же тобі й тюрма!
З цими словами старий козак невловимим рухом перехилив собі до рота чарку, і потім заходився призапрошувати
