гостей:
– Пийте, пийте. Чоловік – не скотина, кажуть у нас, тож більше відра не вип'є… Ех, пригадую, як молодим був. Повернемось з походу – кілька день веселимося, себто п'ємо. Ще й музик за собою водимо – гуляй душа без кунтуша! Проп'ємо в корчмі-княгині гроші на війні здобуті, усе добро також. Опинимось без шеляга, та тільки стогнемо й за голову хапаємось… Усе добре було, тільки щось у голові тоді дуже шуміло, а ось у кишені було тихо-тихо…
Коли поїли і душу чаркою відвели та подякували Богу й господареві за учту, потяглися до люльок.
– А таки давайте закуримо, аби за нами не журилися та й нам було веселіше, – почав кошовий, дістаючи свою вишневу люлечку, нерозлучну супутницю життя свого. – Пригадується мені одна притча мудра зело. Колись-то в запорозьких пущах жив один пустельник. Довго він там жив чи ні, не відаю, але стало йому сумно: не їсть, не п'є, не молиться.
А чого – і сам не відає. Найшла якась морока на чоловіка та й годі. Нидіє світом білим. Побачив те лукавий, прикинувся чоловіком і приходить до пустельника.
– На тобі, – каже, – каламарчик з порошком, понюхаєш – буде наче вдвох. Сумувати перестанеш, не відчуватимеш себе самотнім.
Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, удруге, утретє, чхнув – і стало йому весело. А нечистий – тут, як тут. (Його ж де й не сій, він і там вродить.)
– А що, – питає, – як тобі?
– Весело, – одказує пустельник. – Наче вдвох.
– На ж тобі зілля і люльку, – каже безп'ятко. – Покуриш – буде наче втрьох.
Покурив пустельник і повеселішав ще дужче, люлька йому вірною подругою стала. А на третій день знову заникнув нечистий.
– А що, – питає, – як?
– Весело, – одказує пустельник, – наче втрьох.
– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.
Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як підніме поли! Пішов гопака навприсядки.
А лукавий усе носив і носив йому тютюн та горілку, доки й зовсім не розвеселив пустельника і не привчив його пити й курити… Так ото ми звідтоді і п'ємо і куримо, щоби нам було веселіше і не так самотньо в пущах нажився.
Пахнув голубим димком з люлечки своєї вишневої, примружився.
– А що, хороша моя казочка?
– Хороша, батьку, дуже хороша.
– Ну, а як хороша, то розказуйте, що ви за люди і в якій нагальній справі завітали до нас…
А приймав їх кошовий у великому дерев'яному домі під гонтою з великими вікнами й кахлевою піччю. І хоч там стояли м'які шкіряні фотелі, але гості скромно сіли на дерев'яні стільці за довгим столом, пахкали люльками, розказували господареві.
Почав Василь Журба.
– Так оце, пане кошовий, батьку наш, прибули до тебе за радою, за ласкою і захистом такі люди: Тарас Кожум'яка, січовий козак нашого славного Війська з Кальміуської паланки, втікач з Миргородщини, якого Січ-мати прихистила, а батько Великий Луг благословив. А працює він в осавула Савки Пишногубого…
– Знаю такого кальміуського осавула.
– І ми його взнали. Особливо Тарас. Тож і шукає в пана кошового захисту. Не так для себе, як для любові своєї…
Звівши білі брови, кошовий з цікавістю дивився на молодика.
– Кохання своє захищаєш, сину? Це навіть цікаво й для мене, старого. Бо до мене з таким проханням щось і не пригадую, аби хтось приходив. Похвально, молодику, борони любов свою, бо як же нам без оної жити.
– А це, – представив Журба другого гостя, – сусід наш з-за Кальміусу, з Війська Донського Омелько Пугач.
– Омелька знаю, – у вуса посміхнувся кошовий, – з ним воював під Хотином і Ясами.
– І під Очаковим, – вставив Пугач. – На річках Ларзі й Кагулі.
– Що було, то було. Добре воювали донці, нема до них претензій. Але ми з тобою, пане товаришу Омельку, побесідуємо потім, а зараз хай слово тримає Тарас із Кальміуської паланки – що в нього таке з любов'ю лучилося, що маю в його сердечні справи втручатися…
– І він… кошовий отаман вас вислухав? – захоплено питалася Оксана, і карі очі її тихо сяяли. – І тебе, Тарасе, теж
