Виріс її син міцним, красивим. Уже школа і армія позаду. Маленькі онучатка вже бігають... Жінка приспала в собі той сон, рідко згадувала важке пророцтво.
Але воно таки сповнилось ясного березневого дня, що народжував квіти і трави. Мліючи серцем, вибілена часом Ганна поспішала на останню зустріч із сином, своїм найменшим. Він ішов по тій дорозі, з якої не вертають. Його не турбувала ні остання крапельниця, ні відчай сестер. Тільки чув умираючим серцем розпачливий біль своєї старенької мами, яка незрушно і безпорадно стояла над розпластаним тілом. Його великі карі очі незмигно дивилися на присутніх, яких боліло єдине запитання: чому він? Міцно скроєний, з мовчазною усмішкою і дитинною душею, Ігорко йшов, а вона не могла його втримати, зарадити, допомогти... Враз Ганна нагнулася і схрестила красиві білі руки в сина на грудях і тремтячими долонями закрила очі. Здавалося, що вона впаде, що підлога з обдертим лінолеумом провалиться, а вона полетить за нею у те чорне провалля. Перед нею відступали лікарі і медсестри. Ганна мовчки гладила руки свого безборонного сина, свого Ігорка. Вона віддавала йому свою останню любов і ніжність, якої йому бракувало.
Дрібного постаттю і розкриленими жилавими руками, які не знаходили собі місця, схилилася над вузьким лікарняним ліжком, як колись нахилялася над його колискою, і, здавалося, от-от заспіває синові останню колискову. Слова вирвалися з глибини її грудей і покотилися болем навсібіч. Обривала фрази: «Синочку. .. додому... до тата... чого так швидко йдеш... а як же я?» Жодна сльоза, навіть найдрібніша, не ви- капала із запалених очей і розпеченого серця.
Ганна везла сина додому... Коли співала молода трава і кучерявилося на деревах листя, різнокольорові дзвони перших тюльпанів дзвонили йому востаннє. Ніжні первоцвіти тулилися до його холодних рук і вмирали біля нього. Блідо блимали свічки, освітлюючи його загадкову усмішку. Серед ночі маленька зчорніла Ганна повернулася до рідних:
- Хочу побути тільки з ним, сама. Відпочиньте трохи.
В голосі - непохитна твердь, і ніхто не заперечив.
Вона мовчки стояла перед сином і все життя крутилося колесом перед очима - її і його. Бачила, як трирічним хотів голитися, наче тато: розсічена шкіра і ніякого плачу, тільки здивовані оченята і затиснута рученям щічка, а між пальчиками бігла кров. Може, цієї крові йому й забракло?.. Ось уже споночіло, гроза збирається, а вона біжить з поля в тривозі - як там малий? А він скрутився калачиком під оборогом і заснув. З дощем принесла його до хати... А скільки холодних росяних ранків було у нього! Вона у поле, а він - пастушкувати...
«Прости мене, синочку... Може, чим завинила... Якби знала, де впадеш - руки б підставила...» Ганна й справді підняла руки, до яких він завжди припадав молитовно, і заховала під хустину клапоть сивого волосся, що насувалося на чоло, мовби сум. З очей їй бігли мовчазні сльози, заливаючи лице. Бігли без схлипу і надриву, ніби хотіли змити її горе. Він не був відомою людиною, не мав нагород, лише багато любові, яку не встиг роздати. Ганна ще стояла перед ним. Займався новий березневий ранок, починався новий день...
На письмовому столі серед книг, сценаріїв і милих серцю дрібничок стоїть обрамлена фотографія літньої жінки у білій легкій хустинці. Очі жінка мала зболені. Вони випромінювали материнський неспокій, бабусину радість і любов. Спрацьованою, продовгуватою рукою підпирала голову, в якій роїлися різні думки: добрі, важкі, легкі і смутні, назбирані за ціле життя. Вона ніби хоче їх погамувати, щоб, боронь Боже, не зачепили серце улюбленої онуки. Піднята вгору долоня наче попереджає про небезпеку.
Онука, тепер уже доросла власниця отих книг і сценаріїв, добре пам’ятала, як бабуня виспівувала їй колисанки:
