очі її тужавіли, наливалися слізьми, а голосом вела: «Колисала баба діда від вечері до обіда...»
А діда вже давно не було, тільки спогади залишились. Як утікав з німецького полону, як уже на своїй землі не дійшов до дітей - його знову загнали в табір, цього разу в радянський... Бабуня плакала і розповідала про все маленькій своїй онучці, яка тільки блимала на неї очима і тоді ще майже нічого не розуміла до пуття...
Славко довго ховався на горищі за комином. Німці, налякані наступом червоної армії, здавалося, дуже квапилися покинути село. І раптом - облава. Велика сіра машина, конвой і невідомість, що розтягнулася на два роки. Софійка вже робила перші кроки, коли на подвір’я зайшов чужий чоловік. Боже! Вісточка від Славка! Але чому, чому і як - радянський полон?
- Молодице, - озвався незнайомець, - хочете мати його живого - збирайте гроші, крам і харчі. От бачите, моя жінка поспішила, і я тут.
Тривожною була ніч. Обнімала дітей і все уявляла, як має зробити так, щоб швидше чоловік був удома. Гроші, їх треба багато... А де взяти? На ранок оббігала родину, знайомих, позичала, купувала, гарячкувала. Найбільше сумувала Софійка, яку годувала грудьми, але мусила залишити на рідних. Разом з Цицьорихою, син якої теж був з її чоловіком, рушили в дорогу. Воза споряджав старий Цицьора - інвалід, який мав ногу, мов ту велику дерев’яну масничку. Вона в нього не згиналася, а лежала на возі, як старезна гармата. В’язанка сіна - і дві молодиці вже на дорозі у невідомість.
Стояла смертельна липнева спека, все пражилося, навіть птахи поховалися, шукаючи прохолоди. Обидві жінки мучилися немилосердно, але мали і свою втіху... Катерина й сама не знала, як їй вдалося так швидко віднайти цей рідкісний чорний хром на дві пари чобіт. Дякувати Зозулисі, що виручила! Сало вона обложила кропивою, гроші заховала в торбині на грудях - якщо хтось і схоче забрати, то хіба з її життям.
Обминаючи людні дороги, мандрівники надвечір добралися до Дністра, який, здавалося, дрімав, а його плесо виколисувало голубу глибінь. Жінки сполохано оглядалися, коней відвели в кущі, дали їм сухого оброку і, слухаючи старого Цицьору, притихли над берегом, не видаючи своєї присутності. Отак, прислухаючись, пересиділи ніч, яка пріла липневою задухою. Досвіток швидко з’їдав річковий туман, оголяючи рівну, спокійну гладь води. Як же добратися на другий берег? Міст здіймав угору чорні покручені поручні і давно зірвані мостини. Де брід? І як його перейти? Боялися самі себе, не кажучи вже про чужих. І кого спитаєш? Старий Цицьора як бувалий чоловік, що воював ще за Австрії, відважився на переправу. Коні боязко зайшли в ріку. Заціпенівши внутрішньо, жінки трималися за полудрабок і палаючими очима поглинали другий берег, до якого йшли, чи то пак їхали, по воді. Втупившись очима у далекий горизонт, люди й не помітили, як коні намочили розгарячілі черева, а віз розхитався. Раптом коні провалилися у несподівану яму. І тільки стригли вухами з води, яка стала грізною і непоступливою. Віз понесло вбік, мовби підбитого птаха. Якась невідома сила змусила Катерину перебороти страх. Жінка ногами вперлася в драбини воза і розпачливо заволала до неба, мало не на цілий світ:
- Господи, люди, рятуйте! У мене таке маленьке дитя вдома! Поможи, Мати Божа, не дай згинути, не дай осиротити!
Цицьориха сиділа на возі, як прицвяхована, хоч вязанка сіна, на якій умостилися були жінки, вже плила Дністром. Ще мить і все закінчиться, і ніхто не знатиме, де вони поділися...
Раптом на тому березі, до якого так прагнули, з’явився чоловік у білій одежі.
- Гайта, гайта! - закричав він. - Гайта бери, чуєш! Сміливіше!
Старий Цицьора ніби пробудився - шарпнув віжкам так, аж важка крива нога стала сторч. Коні здибилися і
