Повітря загусло від спеки так, що важко було рухатися і дихати. Сапи безвольно дзенькали об сухе груддя. Листочки коксагизу покрутилися, обпечені сонцем. Жінки з закіптюженими обличчями, але в біленьких хустинках, цюкали землю.
- Боже, як пече! Слухай, Галю, ти вже, як згорена коцюба.
- А ти, думаєш, ліпша?! Все, йду по воду.
- Куди? До тої стоячої калабані? Кажуть, що Стефан там корости набрався.
- Вже гіршої корости, ніж той костогриз, не буде.
- Чекай, ще з нього зроблять тобі боти на високих обцасах, чорні, блискучі. Будеш як модна пані.
Жінки ледве розтуляли губи, щоб підтримувати розмову, поки Галя принесла теплу, відстояну воду. Ціле відро! Обливали пазухи, мили обличчя, засукували доверху легкі спідниці, оголюючи білі ноги.
- Ой, дивіться: руки, як ті огарки, а ноги білі, мов свічки.
- Тю, таке скажеш... Свічки! Як цукор - білі і солодкі. Хіба тобі Василь цього не казав?
- Дурна ти, Нелько, все щось вигадаєш!
- А що, позасихаємо тут і ніхто на нас не гляне...
- Ой служив я в пана, та й на перше літо, заслужив я в пана курятко за літо... - почали жінки через силу, а потім пісня розпросторила крила, ніби змагалася зі спекою.
- Я не тво-о-о-я мила, я колгоспна ко-о-о-била, - затягла Леська гарним альтом. Сапи спересердя дзвонили, додаючи снаги.
- Все, обід! - Катерина кинула своє знаряддя і потягнулася до вереньки5.
- Дівки, може, ще з годину пооремо?
- Ні, ця година наша...
- Хоч би деревина яка, хоч би голову в тінь... - перемовлялися між собою і важкими руками розкладали наїдки.
- Катерино, багато поташу додаєш до тертюхів.
- А чо?
