- Цьоцю, не придурюйтеся, ви ще мене пережнете, - це вже інший червоноберетник, який, слава Богу, має сите, молоде і рожеве лице.
- Чи ви здуріли? Чим дряпаєтеся? Ви мені руку подерли до крові! - вже кричить жінка з черги, а з її руки й справді червоною смужкою цебенить кров.
- Вилазьте, бо всіх вимажете! - кричить інша.
- Ая, щоб я знову стояла ззаду?! Я вже більше години стою і була майже біля дверей. То маю починати все спочатку?
- Чоловіче, не тикайте мені палицею по ногах, я ж не в чоботях!
- Люди, не сваріться, всі пройдемо, як не попадаєм. Хіба маємо вибір?
Нарешті парубки виконують іншу команду: запускають до приміщення по пять осіб нараз. І далі - черги до інших кабінетів: до одного, до другого, до третього...
Молоденька юристка сиділа під вітродувом і приймала документи. Старенькі поштиво схиляли голови перед цією юною істотою, боячись, щоб не завернула куди ще раз. Марія Іванівна зайшла до кабінету, мабуть, порушивши якесь правило, бо перед юристкою горбатилася інша прохачка.
- Вийдіть за двері, - процідила молодиця металевим голосом, - не можу ж я вас усіх купою приймати.
«Воно юридично, напевно, правильно, але є ще інші закони, закони ввічливості, людяності», - подумала Марія Іванівна, але тільки й сказала, що:
- Вибачте...
Теж не хотіла дратувати молоду пані, котра випещеним руками швидко перебирала її папери.
- У вас нема довідок і копій до них. Прийдете іншим разом, - буркнула та у відповідь.
- Дякую, - ледь стрималася Марія Іванівна і вийшла в коридор.
Там вона випадково зіткнулася з Миколкою, своїм учнем, який працював тут чиновником.
- Добрий день, - привіталася.
Проте Микола дивився кудись понад її головою і ніби й не помічав. Чулася винною, наче чогось йому не додала. В горлі гірчило, лицем стікав піт. Ледве вийшла на вулицю. Вона, на щастя, ще без палиці, але вже без надії...
