голову.
Було вже після опівночі, коли з Тетяниної квартири вийшов незвичайний нічний гість. Добре, що ніхто з сусідів не бачив - розмов було б аж до смерті.
Тетяна сиділа за столом. У душі було порожньо. Крізь сльози дивилася на голівки розквітлих од тепла троянд. їй здавалося, ніби квіти регочуть чорно-червоними губами.
Д/ти
Погоду цього літа не можна було передбачити. Вчора не завадили б чоботи. А сьогодні - раптова спека. Сонце ніби надолужувало за ті дні, що просиділо, посварене з людьми, у сірих хмарах, тому посилало на землю пекельний жар.
Марія Іванівна йшла до суду. В цій установі їй ще ніколи не доводилося бувати. І слава Богу! А сьогодні вона - сама не знає, як до цього ставитися, - «дитина війни». В якийсь момент держава пообіцяла, образно кажучи, цукерку в позолоченій обгортці... Соромно випрошувати її в такий спосіб. Але життя примушує. Як підеш на ринок - думки линуть до кукурудзяних паляниць, які мама пекла на плиті в дитинстві. Вони були круглі, жовті і важкі. Ними можна було товкти ґулі на чолі, але це були смаковинки для повоєнних дітей, які не мали ні харчу, ні одежі. А ще їй на все життя запам’ятався смак карамелі з розлізлим повидлом, що склеювало солодкі подушечки в суцільну масу. Продавець, вуйко Яндрух, залізною лопаткою колупав це місиво і кидав на вагу в сірий грубий обгортковий папір, а вони, діти, обережно ховали за спиною яйце чи два, щоб розрахуватися...
То що, їм знову треба буде повертатися до цих кукурудзяних глевчаків? Пенсія куценька, хоч має дві освіти. Гречка захмарно дорога, масло тільки по святах - більшість пенсіонерів знову чекала післявоєнна дієта. От і пливуть тисячі скривджених та обділених до своїх місцевих судів за правдою. Але чи...
На вулиці перед судом стояв великий натовп людей. Аж жахнулася - море сивеньких голів, жіночих і чоловічих. Жінки, як голубки, закрутили тугенькі вузлики на потилиці, ніби збирали докупи свої жалі чи літа. Чоловіки - лисі, срібні, в брилях чи кашкетах, в одязі з «гуманітарки». Ось моє покоління, думала Марія. А скільки з них уже не прийде сюди...
При вхідних дверях стояли чотири дебелі парубки в камуфляжних костюмах і червоних беретах. До приміщення нікого не пускали. Немилосердно пекло сонце. Минуло понад годину, і в натовпі хтось несміливо почав висловлювати незадоволення.
- Та пустіть хоч до будинку! Скільки будете нас морити? - чулося боязке і поодиноке.
Котрийсь із парубків, що стояли на вході, прогнав старого, який не витримав стоми і оперся на шибу великого вікна.
- Відійдіть, дядьку, від вікна. Спирайтеся на палицю, бо ще скло видавите.
Очі в чоловіка були червоні, запалені - від образи чи від слабості.
- Синочку, пусти мене, я маю ішемію серця, можу впасти, - проситься десь із середини натовпу жінка з видубленим вітром обличчям, у білій легкій хустинці.
