Ранкове столичне місто зустріло її літньою чарівністю: широкі вулиці, виграють сріблом фонтани, посміхаються яскраві вітрини, віє Дніпровою свіжістю. І серед отих красот Ніна почувалася самотньою та розгубленою. їй так хотілося, щоб це був лише сон, щоб це прекрасне місто було лише видінням, а вона була вдома - спокійна, радісна, сповнена чекання...
Стривожено бігла вгору сходами. От і кімната, де живе Костя. Відсапавшись, з острахом натиснула на дзвінок. Дзвонила довго, не відриваючи пальця. Серце шалено відстукувало напружений ритм. Двері відчинив Костя і остовпів. Дивився на неї так, ніби вона - привид.
- Ніна... ти?..
Перше, що впало їй в око, - жіночі босоніжки. На розстеленому ліжку лежала незнайома жінка, обличчя якої приховувало світле волосся. Ніна навіть не роздивилася, чи гарна вона. Довгим поглядом провела Костю і кинула болісне:
- Щасти!
Як збігла сходами і як опинилися в парку - не пам’ятає. Вранішній парк був прекрасний... Ніна ридала ридма: від болю, від зневаги, від зради. Скільки вона так просиділа, хтозна... Раптом збоку почулося:
- Вам уже легше, ви заспокоїлись? Чим я можу вам допомогти?
Поруч сидів військовий, який щиро хотів її розрадити - мав біляве волосся, струнку постать і добрі очі.
- Вибачте, я хочу побути сама...
У його погляді Ніна зустрілася з розумінням і співчуттям. Ніякого глузування, лише бажання підтримати. І жінку прорвало. Вона плакала і розповідала про своє недовге життя, яке у світовому вимірі непомітне, бо вона лише піщинка у цьому світі, але не розуміє зради, а їй ще немає й тридцяти... Розповідала про донечку, про випускний, про своє місто, про маму, яка переймається її життям. Осіклася на півслові і побачила, що Віктор (так звали військового) уважно її слухає. Він теж - гість цього чудового міста і приїхав у відпустку провідати друга...
Випускний востаннє скликав гурт однокурсників у чудовому ресторані - старовинній фортечній будівлі на березі річки. Коли Ніна зайшла туди зі струнким молодим полковником, у її подруг округлилися очі і з них посипалися сотні запитань: «Де Костя? Що сталося? Чому військовий? І взагалі?..» Проте Віктор не відходив від Ніни, і дівчата не могли втамувати свою цікавість. А сама Ніна відбувалася коротким: «Потім, не зараз, це довго...»
Вони вальсували і виглядали дуже гармонійною парою. Ніна сумно посміхалася і сама крадькома вивчала Віктора, а він, здавалося, міцно приростав до неї. Жінка була вдячна: тут, на балу, вона не сама, не підпирає стіну і не ловить на собі співчутливих поглядів однокурсників.
Згодом Віктор їй освідчився, їх чекала величезна гамірна Москва. Ніна стала любленою і люблячою. І так тривало щасливих вісім літ... Яка радість була, коли народився Сашко - смішний такий, з допитливими оченятами. Віктор грався з ним, щойно вертав додому.
- Син, - гордо казав, - розумієш - син!
Ніна розцвітала і почувалася справжньою жінкою при цьому мужньому чоловікові. Пишалася його успіхами,
