створювала затишок в оселі, залюбки варила смачні обіди...
Якогось дня Віктор прийшов з роботи з температурою. Відпоювала його чаєм і просила, щоб відлежався, бо груди йому розривало від кашлю. Запалення легень - це не жарт. Але чоловік відмахувався: минеться, роботи багато, закінчується рік...
Потім усе було, як у моторошному сні. Віктор горів вогнем - ні імениті лікарі, ні дорогі медикаменти не допомагали. Вона тримала його гарячу руку, а він дивився на неї так, мовби хотів запам’ятати назавжди, навічно...
На вулиці самотньо переливалися неонові вогні, щезли останні перехожі, спало небо, бавилися у снах діти. Ніна запалила свічку і вдивлялася в усміхнений портрет чоловіка, очі якого закохано говорили: «Ти сильна, я вірю, ти зможеш, я люблю тебе!»
Вечірні сутінки спускалися на землю, ведучи за собою снігову круговерть. Сніжинки, як літні мотилі, снували в повітрі, витанцьовували біля засвічених ліхтарів, раптово злітали вгору чи тихо, навіть сумовито, лягали на землю. Тетяна теж сумувала, сидячи сама біля вікна, без світла. Переглядала своє життя, в якому найбільше дошкуляла самотність. Давно вже одна... Діти роз’їхались, та вона й сама лише нещодавно прибилася сюди з далеких країв. Гнула хребти на чужинців, заробила грошей - на старість вистачить. Але хіба зараз - не старість? Хіба то не вона заглядає нині у вікна і гніздиться сивою памороззю у косах, гіркими борозенками на губах і тьмяністю в очах?
Тетяна часом плаче, як от зараз, у сутінках, а часом прагне розради. Придбала цуценя - швидко набридло, легко віддала в інші руки. Не втішила киця, яка була дуже мила. Жінка мріяла про теплі чоловічі долоні, які б заспокоїли, але таких не знайшлося... Задивилася на перехожих, що квапилися додому, де їх, напевне, чекали, і їй стало ще більше себе шкода. Мовчки сіла за фортепіано, і у темній кімнаті, яку освітлювали тільки відблиски вуличних ліхтарів, полилася «Місячна соната» Бетховена. Тетяна захмеліла від музики, яка рятувала її і тут, і на чужині. Тільки хотіла скерувати хід думок у мажорне русло, як раптом задзвонив телефон.
- Ало?
У слухавці прозвучав чоловічий голос з іноземним акцентом:
- Я хотель говоріть квартіра для друга.
Тетяна вже й забула, що давала оголошення про
здачу квартири, яку нещодавно придбала, але, оговтавшись, сказала:
- Так, так, я зрозуміла. Квартиру я здаю, можете оглянути.
- Вибаште, могу я глянуть її тепер?
Вона погодилась, але через кілька хвилин знову пролунав дзвінок й іноземець, ще раз вибачившись, повідомив, що в нього виникли якісь проблеми і він зможе приїхати лише за годину. Жінка зиркнула на годинник. Була вже десята вечора. Отже, незнайомець буде тут об одинадцятій.
- Трохи запізно... - поморщилася, але згодилась.
