- Настуню, вступи в чоботи і принеси мале відро води, - звеліла мама.
Настуні такий наказ в радість - ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип-рип чоботята - і вона вже на місці. Студня коло хати - підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.
Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.
«Як цікаво...» - подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!
- А-а-а-а-а! И-и-и! - муготіла, розмахуючи руками, і ніяк не могла відірвати від корби язика.
За якийсь час на галас прибігли з подвір’я гуси. Обступивши малу, лопотали крильми і зчинили такий крик, що змусили Кунделя вилізти з буди і по-господарськи загавкати. Потім, опустивши крила, перевальцем побігли подвір’ям і продовжували ґелґотати.
Марина саме розчиняла на калачі, а тут гуси ґвалтують, пес гавкає - цілий гармидер.
- Настусю, ти є? - виглянула з кухні. Ніхто не відгукнувся. - Дивно. Мороз же який, перемерзне.
Наспіх витерши руки, побігла за малою.
- О... о! - вжахнулася.
Настуня мовчки плакала, схиливши голову. На іскристий сніг падали краплі крові. Марина все зрозуміла і кинулася до хати по теплу воду. Оце пригода, оце витворила, хто б то подумав! І що робити?
Настуня з обпеченими морозом губами і спухлим язиком сиділа в хаті, і з її великих сірих очей стікали сльози. Вона не могла говорити, лише безутішно плакала. Про коляду і смачні тістечка можна вже забути...
- Падку, що сталося? - зайшов тато і розгублено дивився на дівчинку.
- Впала на патик, - злукавила мама.
- Але де ж той патик, коли все так засунено снігом?
- Видиш, знайшла...
До Святої вечері всі сіли за великий святковий стіл. Смачно пахло пампушками, гіркуватим духом сушені і
