підскакували до засніженого вікна: «Віншую, віншую, на припічку пироги чую, а на п’єцу - молодиці, дайте, тітко, паляниці».
У синьому вечорі привітно блимали вікна із запаленими свічками і солом’яними хрестиками на них, закликаючи до щедрівки. Багато хат пишалися засніженими загатами, задерикувато насупивши білі шапки. Рипів мороз під новими чобітьми і благенькими шитими бурками, кирзаки хизувалися своєю добротністю. І всі радісно пристукували, зігріваючи змерзлі ноги. Щедрівка велася щиро і весело. Кожне село мало свою співанку, і мало хто знав обробку знаменитого «Щедрика». Втішалися тим, що мали, придумували нові щедрівки, зимові ігри, казки та приповідки - бо як же без них.
А іскристим ранком йшли на річку, де хлюпалася освячена Йорданська вода. Молилися, вмивалися, пили, набирали в глечики і повагом вертали додому. Кропили оселі, худобу і ставили під образами до наступної Водохрещі. А молодим після посту найбажаніше - гульки. Ой, як же витинали ввечері музики! Навіть благенькі черевики, які мало не розвалювалися на ходу, змагалися з новими чобітьми, що пахли свіжою чорною пастою.
Наталка теж прийшла на музики. Стояла розпашіла коло печі, що палахкотіла грабовими полінами, і перебирала китиці великої білої хустки. Пари танцюючих вихором пролітали повз неї. Хлопці ніби змовилися і не шукали її очима, не зачіпали розмовою - так, мов її й не було. «Чи я не така, як усі? - думала. - Стою, як мурований стовп. Мовби заворожив хто! І гарно одягнена, і брова крута, і чоботи з рипом, а що трохи писката - то вже вдача така. Вже котрий танець продаю петрушку?» Дівчина нервувала, ображено відкопиливши звабливі губи. Не знала, чи йти додому, чи ще чогось чекати? Вже хотіла гонористо розвернутись і піти, як наштовхнулась на широку і ясну усмішку Федька, що несміло пробирався до неї крізь танець.
- Може, потанцюємо? - запитав хлопець, а вона поглянула на нього насмішкувато і зверхньо.
- По-тан-цю-ємо... - протягнула і рвучко вступила в коло.
Біла хустка майнула торочками, зачіпаючи сусідні пари. Наталка танцювала, ні на кого не дивлячись. Федько був ніби на небесній хмарині, яка відірвала його від землі разом з Наталкою. Йому здавалося, що Наталчині насмішкуваті очі зігрівають його серце і каламутять його захололу душу. Йому вже заходилося до сороківки, а тут таке палке дівча - рвучке і колюче, і гарне ж яке! «Це все Йорданська вода, - крутилося йому в голові, - я знав, я вірив, що будуть переміни в моєму житті. Я нащедрував її собі».
Федько вдихав пахощі Наталчиних кіс і хотів, щоб танець ніколи не закінчувався. Та-ра-ра-рам-там! Проспівала скрипка, ставлячи крапку в танці, а Федько продовжував тримати за руки дівчину і зачудовано її розглядати.
- Чи можна тебе провести додому? - наважився.
- А що? Веди! Як такий сміливий...
Після Водохреща жінки прали на льоду грубі верети. Праники лупили по заледенілому шматті, розбризкуючи дрібні блискучі кришталики льоду.
- А чи чули?! Микитова Наталка виходить заміж за Федька.
- Та старий же він для неї! А вона просто дівча гонористе.
