люди - таким було моє життя».
Не кожен, хто прожив Таке життя і хто був Свідком Такого Часу, має цивільну відвагу говорити вголос про рани часу словом цнотливим, як це робить Ірина Савка. І не сміймо казати про одвічну українську поетичність чи поетичну кучерявість таких оповідей. Я досі дивуюся, як люди, що вціліли між жорен історії, зберегли свою душу не оскверненою?! Обставини топтали брудними чоботами все: віру, тіло, честь. Але воістину не має такої сили, яка би убила в людині душу і убила потяг до неоскверненного.
Ось вона - іще одна квінтесенція «Осиного меду дикого»: неоскверненість Слова в Осквернений час.
Чи розуміємо ми, що подеколи Слово - спасенне?! Не стільки для відчуттів, як для розуміння, ЩО з нами відбувалося - відбувається - і має відбутися?!
Марія Матіос
РОЗДІЛ І
Село, де народилася Софійка, лежить у долині, обрамленій лісом, полями і луками. Там ніколи не дмуть пронизливі вітри і сонце завжди ласкаве, мовби ліс охолоджує його гарячі промені.
Софійка - худеньке дівча, з великими сірими очима і дрібною постаттю, - ще не знала географічного положення свого села, але воно вже було для неї найкращим. їй здавалося, що більше ніде так не пахнуть дикі полуниці, немає таких рожевих острівців материнки, зозулиних черевичків і дрібного дикого косатиння, яке швидко втрачає свою принаду, коли його зірвати з рідного куща.
А ще Софійка дуже любила перший сніг...
Хата їхня була маленька, вкрита соломою, і ставала особливо ошатна, навіть пишна, коли тато клав загату, щоб узимку було тепліше. Хата стояла на горбі, з якого було видно все село, біля невеликої церковці. І Софійка тим дуже пишалася, бо могла першою прийти до церкви, де знала кожен куточок і кожен святий лик... Але зима - велика спокусниця, і коли випадав перший сніг, село ставало біло-голубе, ніби у найчарів- нішій казці. Солом’яні стріхи задерикувато дивилися навколо. А повітря, ніби щойно навіяне з лісу, пахло сосною, бруньками і ще чимось незбагненим, і так хотілося його вдихати, щоб запам’ятати початок срібного дива, якого ще ніхто не насмілився порушити.
Софійка похапцем одягала свої шкарубкі чобітки та благеньке пальтечко, яке їй дісталося у спадок від сестри, і йшла милуватися тими зимовими чарами.
Дівчинці так шкода було, що незайману стежку порушив вуйко Міхал, що Стефан Макар пописав саньми нехитрі
