А далі тато з кропильцем і свяченою водою обійде подвір’я, худобу. Дасть їй різдвяного калача і з в’язанкою пахучої соломи та оберемком сіна зайде до хати зі словами: «Христос ся рождає!» «Славімо його!» - всі гуртом вітатимуть господаря, який приносить цю радісну вість.
А ввечері з першою зіркою - запашна кутя. Що може бути смачнішим за мамині рогалики з маком і рожею? А смажена риба, яку Софійка їла хіба що на Різдво! Пампушки, запах яких запам’ятався назавжди! Посеред столу на чистому обрусі горіла свічка, м’яко потріскуючи, як символ цього несказанного, піднесеного настрою.
І раптом під вікном: «Бог ся рождає, хто ж то може знати», - це знак, що всі у селі - від хати до хати, старе і мале, - співали осанну народженому Спасите- лю. Голосно, красиво, пискливо - хто як умів, долучався до загального хору, до цього дива, яке нікого не залишало байдужим.
Софійка, Надька і Леська оббігали півсела, співали добре і з душею. Губи їм позамерзали, вже не чули вони ніг, зате кишеньки поважчали від копійок. Довго сміялися, бо були схожі на малих сніговиків: вії в інею, хустки всі білі, тільки носики червоні і очі повні блиску. Чудо відбулося! Христос народився! Славі- мо його!
Олесь прибирав вертепну зірку, яку зробив сам. Він фарбував її голубою фарбою і навішував різнокольорові стрічки. Посередині зірки на жовтому шнурочку прикріпив дзвіночок, що мав сповіщати радісну новину, яку ніс маленький колядник.
Мама лежала хвора і сумними очима дивилася на сина, що дуже ретельно готувався йти в село колядувати. З мамою вони вже давно живуть самі... Тато до них навідувався ще тоді, коли буки в горах були жовтогарячі і листя прикривало сліди. Він гладив широкою долонею сина по солом’яній голівці і говорив: «Потерпи, синку, ми очистимо нашу землю від чужинців і прийдемо до своїх домівок, щоб бути ґаздами при своїх родинах». Мама тоді плакала і швидко збирала в стару тайстру харч, який був у домі.
Тепер у них зовсім не було чого їсти, і рятувала їх із сином коза Берка, яка давала трохи молока, щоб розбавити чир. На миснику в горнятку з літа чекала свята пшеничка, призначена на різдвяну кутю, а ще лежали у маленькій торбинці мак і лісові горішки, які приніс тато. Мама зварила цукровий буряк до густоти, щоб підсолодити кутю.
- Синку, не ходи нікуди, - кволо заговорила мама. - Он мороз береться, одежина в тебе легка.
- Та я недовго. Піду до Зозулихи, до Фортуни- хи, до Ганьки Олексової, а там місяць зійде, та й додому.
- Взувай мої чоботи і візьми мою тернову хустку. З нею тобі буде тепліше.
Олесь з-під ліжка витяг мамині чоботи, навхрест пов’язався хусткою, яка пасувала до його світлого чубчика, припасував на голову стару батькову шапку і з першою зіркою, яка на весь світ голосила про народження Христа, вийшов із хати.
Снігу цього року насипало рясно. Олесик провалювався у невидимі ями, набирав його за халяви маминих чобіт, змерз у руки, але вперто йшов і тримав свою зірку, час від часу трясучи, щоб голосніше було чути дзвіночок.
