Солдат тримав під прицілом стару жінку, що стояла розіп’ята у хвіртці. Вибігла з хати мама, заплакала Софійка.
За якийсь час бабці дозволено було зайти на подвір’я. Солодка скалочка випала Софійці з теплої долоньки, вона її не підняла і ніколи за нею не пошкодувала.
Софійці здавалося, що ніде так красиво не починається весна, як у їхньому селі, а особливо - на їхньому кутку біля церкви. Ще в центрі села чорніла багнюка, а у них вже було сухо і тепло, витикалися перші квіти: часничок, косатиння, тюльпани. А сонечко було лагідно-теплим і пестило, а не пекло в личко.
Цьогоріч Софійці сумно: скоро Великодні свята, а мама в лікарні і тато мусить давати раду і на роботі, і вдома. Але гаївки, які Софійка знала, всі - і дорослі, і діти - повинні були співати в обновах. Тато, видно, теж розумів цю проблему і не хотів, щоб мала виглядала убогіше за інших дітей. Якось серед дня він узяв Софійку за руку і повів до крамниці. Невисокий на зріст вуйко Яндрух мав у цьому магазині найбільше право: привозив крам, міряв, продавав, припрошував. Оскільки до свят залишалося дуже мало часу, весь кращий крам уже розібрали. Була тільки блідо-голуба матерія з великими жовтими лапатими квітками. Вибору ніякого!
Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі - нога підросте, то будуть якраз.
Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики - все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софій- чині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізерні- шими...
Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку - швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.
Текли весняні води... Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона - провісник весни, бо співає: «Покинь сани - бери віз, покинь сани - бери віз».
На горі вже були втоптані перші стежки, і Со- фійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити, чорнило...
І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.
Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», - та й
