візерунки на снігу. Прикро було, що люди робили свої буденні справи: носили воду, напували худобу, прогортали доріжки, руйнуючи цю чудову зимову прелюдію.
А зима й справді була лагідна: з неба сипав лапатий сніг і будив у душі ту перчинку, яка ховалася там з далекого літа. Разом з нею прокидалося і багато мрій: про ковзани, про діжку для капусти, з клепок якої були 6 добрі лижі, про ковані сани, які не всі могли мати. Дівчинка хіба у снах гасала на лижах: тато не дозволив розібрати діжку, тож вона так і не навчилася на них кататися.
Але у зими є ще одна велика і здійсненна мрія - подарунки від святого Миколая. Софійка знала всі пісні про Чудотворця і кожного вечора при молитві просила Отця, щоб Миколай приніс їй гарний подарунок, старалася бути чемною, щоб тато не мав причини бути нею невдоволеним. Вона підмітала хату, носила з оборогу дрова і мріяла про ласощі, бо була велика ласунка.
Прикро було почути від мами, що цієї зими Миколай бідний і не знає, чи всім дітям вистачить дарунків. Софійка довго не спала в ту магічну грудневу ніч, сподіваючись, що святий Миколай врахує, що вона його так чекає, і навідається до їхньої родини.
Але нічка, яка заколисувала всіх дітей, заколисала і Софійку, а на ранок мала з трепетом пробудилась і, затамувавши подих, витягнула з-під подушки невеличкий згорток, у якому було... три грудочки цукру. Сестрі Маринці дісталося те ж саме. Чудо відбулося: святий Миколай, хоч і бідний, але побував у їхній хатині. Але як?! Двері зачинені, на вікні в’язанка сіна, щоб мороз менше дошкуляв... Софійка була горда - Миколай її не забув, і це було так смачно - смоктати свою, подаровану самим святим Миколаєм, грудочку цукру!
Прийшовши до школи (а це було, коли Софійка навчалась у першому класі), діти жваво обговорювали свої подарунки. Героєм дня був Павльо, бо, окрім грудочок цукру, таких само, як у Софійки, йому святий Микола написав ще й листа. На звичайному шкільному аркуші стояв зверху хрестик, а далі йшли накази: бути чемним, шанувати маму, добре вчитися, любити сестру і брата, бо батька у них не було. Але лист і грудочки цукру для Павля були загорнуті у газету «Правда». Софійка йшла зі школи і думала: чому саме у таку буденну газету був загорнутий дарунок для Павля?
Зима стала законною господинею села. Насипала сліпучого снігу, закрила всі ритвиці у землі. Дерева стояли зачаровані, горді, а ялини і сосни хизувалися своїми ошатними шубами. Мороз тріщав і дрібненько порипував під малими ногами Софійки, яка перебігала стежку до бабці, або до Надьки і Леськи, з якими робила «пробу» на коляди.
Софійка знала багато коляд, і навіть тато з прихованою гордістю казав, що мала добре «підтягує». А далі... мрії, якою буде ялинка, чи щось вколядують, що мама спече і всмажить на свята.
Погідного дня тато йшов до лісу і приносив звідтіля через церковник омріяну ялинку. Вона похитувалась на широких татових плечах і ніби прощалася зі своїми посестрами, які залишалися в засніженому лісі. Софійка раділа, що скоро ялинка стане казково- чарівною - на ній заблистять золоті прикраси, кульки, ланцюжки, цукерки і яблука, а ще горішки, вбрані в позлітку.
У їхній маленькій хатині урочисто зазвучить «Бог предвічний», бо всі гарно співали: тато баритоном, мама альтом, а Маринка - диво-сопраном. Софійка чистенько, як дзвінкі крапельки, теж вливала свій голос у цей величний гімн радості народження Ісуса, який спасе «люд свій весь».
