Осиний мед дикий

Із Іваськами і Михаськами...

Юська прилипла до віконця і таки впізнала Олеся, якого завжди любила.

-  Заходь, Олесику. Зігрійся, поїж борщику теплого!

До торбинки положила трошки проса і ще теплої мамалиги. Розпитала, як там мама, і розрадила:

- Не журися, синку, будуть і у нас ще калачі з родзинками, тільки землю виметемо від непотребу. Народжений Господь нам допоможе. Спіши, хлопчику, поки місяць світить.

Олесик, здавалося, нісся додому в чарівних санях. Швидко біг, місяць сміявся до нього. Сніг уже не був колючий, а видзвонював свою зимову пісню. От і його хатина, його матуся, котра так його чекає, і Олесь для неї несе радісну звістку і коляду. Хлопчик сильно потряс чарівною зіркою, яка заграла по-особливому, найсвятковіше, і заспівав для мами, для татка, який серцем чув синову коляду:

Бог предвічний народився Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд увесь І утішився...

Страх.

Літо було в розпалі. Цвіла кукурудза, буяла міт- личина і вже відцвітала картопля. Ще не зовсім дозрілі яблука висіли на деревах, вигріваючи свої червоні боки.

Всю цю красу спотворювали довгі глибокі рови, якими було порито все подвір’я. Софійка чула, як мама крадькома обмовилась, що то шукають у них криївку. Дівчинка була ще надто малою, але дитяча свідомість застерігала, що з цими людьми у зеленому одязі, котрі розмовляють іншою говіркою, треба бути дуже обережною і чемною. Краще їм не потрапляти на очі...

Одного ранку, сидячи на бамбетлі, який стояв просто перед вікном, дівчинка побачила, як на вцілілий клаптик зеленої трави солдати розстеляють плащ-накидку і на ній складають великі блискучі кавалки цукру. Що це цукор, вона здогадалася з того, як вони його розколювали вістрям сокири і зі сміхом жували. Спокуса була велика - Софійка такого цукру ще не куштувала. Вона швиденько сповзла з бамбетля на долівку і вмить опинилася на порозі, втупивши великі оченята в ту блискучу білу смакоту. Її помітили, і молодий солдат простягнув їй дрібну скалку ласощів:

-  На, возьми, это сладко!

Софійка затиснула подарунок у кулачок і тільки хотіла піднести його до рота, як почула різкий окрик:

-  Стой! Стрелять буду! Куда, старая, прешь?!

У хвіртці заклякла бабця Марина - висока, з добрим лицем і вицвілими від болю синіми очима. Картата хустка сповзла з худеньких плечей. Бабця заламала на грудях руки і голосно кликала:

-  Ганю, Ганю! Тут донька моя живе... А он моя внучка Софійка...