— Ні! Що ви таке мелете?! — Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. — Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я...
— ...Я, я, я. Ну звісно. — Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». — А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!
Гостя пополотніла.
— Цього не знала навіть тьотя Віра.
— Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю... її звуть Оля, правда ж? — так-от, що це несправедливо — карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.
Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:
— Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.
— Дуже смішно, — мляво прокоментувала Тамара.
— Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви — черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.
Сказала жінка, замовляючи вбивство.
— Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.
— Стривайте, — Тамара зітхнула. — Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.
— О... що ж... я не знаю, як вам і дякувати!
— Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю — ціна висока.
— Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі... Ціна не має значення. Коли до вас прийти?
Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.
— На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?
— Так, — квапливо погодилася сіра. — Що мені з собою взяти?
— Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.
— А від неї що принести?
