— Хороше ймення.
Наріне знизала вузькими плечима — жест вийшов елегантним.
— Тільки якщо ви любите кефір. А можна, я називатиму вас Тамара?
— Прошу.
— А ще коротше можна? Тома, наприклад...
Ця дівуля з кисломолочним іменням починала добряче діяти на нерви.
— А хто тобі дозволив мене скорочувати? Та ще й з таким власним ім’ям, га, Наріне?
— Ой, — та смикнулась, притиснула до рота кістянки пальців, — вибачте. Не уявляю, що на мене найшло. Це в дитинстві я постійно скорочувала імена, геть усі, часом досить несподівано. Маму називала то Тонею, то Ніною — поперемінно. Вона дуже сміялася, а тато сердився і казав, що за мною ремінь плаче. Її звали Антоніна. Вона...
— Померла.
— Так. Ви здогадалися, бо я вжила минулий час?
— Не тільки. Вона померла чверть сторіччя тому, при пологах... це був хлопчик, правильно? А твій батько... ну, він теж на тому світі. Вже років десять.
— Дванадцять.
— Поправка приймається. А ти все ж краще називай мене Тома — якщо дуже припече щось скоротити.
— Звідки ви все це знаєте?
— Довго пояснювати. То що там з візиткою?
— А, так... вона випала із сумочки однієї жінки — я зіштовхнулася з нею на тій стежці. Сьогодні зранку, як я вже згадувала. Та пані розсердилась на мене, і хоча вона говорила начебто ввічливо, її голос просто розтинав повітря. Він звучав мов зіпер, якщо ви розумієте, про що я. Вжик-вжик, різко, уривчасто...
— Далі, — зажадала Тамара крізь стиснуті зуби — їх довелося стиснути, аби не цокотіли.
— Та це майже все. Я підібрала усі ті пудрениці, люстерка та ключі, які вона розсипала через мене, і вони пішли геть, не озираючись, а до цього дивилися на мене так, ніби я — гній під їхніми відполірованими нігтями. Коли я помітила візитку, вони були вже далеко.
— Вони? — Дуже образна мова у дівчини. Цікаво, хто вона за фахом?
— Там була ще одна жінка — хіба я не сказала?
