— А чому секта така законспірована? Що, вони нових членів не вербують? Їм не потрібне збагачення?
— Ну, не все ж відразу. Окрім того, їхня діяльність виразно суперечить карному кодексу. Так що шукайте секту, капітане. В оточенні Філі хтось щось може знати чи про щось здогадуватися. Інформаторів своїх потрусіть — може, якісь чутки ходять. І я вас дуже прошу: будьте обережні.
Капелюшний кашлянув і загасив свою «Приму» прямо об стільницю.
— Будете мене вчити, як треба працювати?
— На гадці не мала, — повела плечима Тома. — Просто попереджаю. Це тільки початок.
— Що саме?
— Ритуальні вбивства і самогубства. Послухайте мене і будьте обережні, капітане, — ви просто не уявляєте, з ким і з чим маєте справу.
За відсутності Тамари Наріне задрімала, і їй наснилося, що вона бреде по коліна в темній воді. Те, що це був лише сон, підкреслювалося ірреальною справжністю дивної чорної рідини, її різкуватим, солоним запахом та густиною. Ця вода не мала берегів, кінця й краю їй не було видно, і Наріне, безпорадно озираючись з відчуттям, що вона стоїть на мілині посеред моря, марно намагалася зорієнтуватися, куди треба йти.
А тим часом вода — чи що воно було — прибувала.
Ось уже піднялася до стегон дівчини, сягнула пояса. У скупому світлі місяця, що зійшов дуже високо і виглядав крихітним, як копійка, і таким самим сріблястим, рідина виблискувала маслянисто, неначе нафта, і здавалася живою. Зголоднілою субстанцією, що спрагло бажала поглинути Наріне. Розчинити її в собі. Підживитися.
Дівчині було страшно, та вона вперто продовжувала йти кудись, у тому невизначеному напрямку, що називається «вперед» і зазвичай нікуди не приводить. Звідкілясь — з іншого світу? — долинав стурбований голос Тамари, що настійливо вмовляв її отямитися, та крик у відповідь породив лише насмішкувату луну, яка гуркотіла, гидко хихикала та вила, наче зголоднілий пес. Дно під ногами Наріне вигиналося, мов удав, — то зникало, то покірно підставляло свої кільця, аби було на що спертися. А тим часом метаморфози, що відбувалися з водою, вже дісталися й неба — крихітний місяць на ньому почав бубнявіти, наливатися червоним і за якусь мить розмірами уже нагадував колесо трактора «Кіровець», а потім взагалі розколовся, мов розтрощений гігантським невидимим долотом, і на тому зламі виступили криваві сльози. Зі світила полилося червонясте сяйво, і вдарив грім — його басовиті розкоти прозвучали невдоволено, глухо, сердито. Тоді ж прямо перед собою Наріне побачила пліт. На ньому, випроставшись у повний зріст, стояла та сама жінка, чия сумочка звела дівчину з Тамарою. Жінка ця виглядала жахливо. Закривавлена, простоволоса і з очима... очницями, повними чогось брудно-жовтого. Зіниць, як таких, у неї не було. У руці жінка тримала серп.
— Ця вода мертва, — чоловічим утробним голосом проголосило жіноподібне видіння і змахнуло серпом. — Час жертви наспів. І жертву буде принесено. Готова?
— О боже! — зойкнула Наріне. Притиснувши пальці до вуст, вона споглядала на те, що гойдалося біля плоту. Тепер, коли вона підійшла ближче, було добре видно, що саме біліло в чорній воді — розтрощені людські черепи; сотні й сотні черепів, невагомих, наче пластикові кульки. Наріне здавалося, що вона чує, як тріщали ці кістки, чує стогін, той останній стогін, що виривався з кожного, вже нині мертвого рота, і всі ці стогони, злившись в одну нереальну симфонію смерті, досягли крещендо, підхопили Наріне і кинули її прямо на пліт. Вона лежала горілиць, не в змозі навіть ворухнутися, і безсило спостерігала за тим, як гостра смуга серпа наближається, заступаючи собою світ.
