справді летить золота зірка. Водночас усі безпомильно вгадували, хто ж то такий, отой дивовижний бігун, і веселий гомін радості пробіг по лісі. — Бігунець вернувся, Бігунець, — казали один до одного птахи. — Бігунець уже тут, — шелестіли одне одному дерева, а трави підхоплювали цей шелест і передавали комахам. — Бігунець! Бігунець! — раділи комахи і звірі, і цей радісний шум дійшов навіть до Котила. Той спинився на хвилю, прислухаючись, і щось незнайоме, шорстке і дивне зарухалося йому біля серця. Але це була тільки мить, бо наступної хвилини лють знову пойняла чудисько. — То це мав би я боятися якусь комаху, приндю й мале опудало?! І ще з більшою шаленістю кинувся він на дерева, ламаючи їх, як сірники, бо вже побачив між тих дерев просвіт — то була галявина, на якій тремом тремтіла й плакала з горя та відчаю тоненька й гарна Берізка. Але Бігунець уже був на галявині. Він зняв вершечок із золотої гарбузки, щось блиснуло зсередини, і неземні пахощі наповнили раптом усю галявину. І, вдихаючи ті пахощі, завмерли навколо дерева, перестав мотиляти лапками Жучок, а Мурашка втомлено витерла з лоба піт. Жучок же легко перекинувся зі спини на ноги. Від того запаху опритомнів Метелик і полетів чимдуж на галявину. Жадібно почали напиватися тим запахом і квіти, бо захотіли й собі так само духмяніти. Дійшов цей запах навіть до Котила, який теж завмер, роззявивши пащеку, і не міг якийсь час рушити із місця — в роті в нього загусала непережована їжа. — В ім'я Сонця, сином якого я ледве не назвався, — дзвінко сказав Бігунець, — я вертаю тобі, Берізко, колишню подобу! Він підійшов і оббризкав деревце зусібіч перламутровою рідиною. Поступово почали всихати гілки, а берізка на очах ставала меншою й меншою. За мить покрилася рожевим туманцем, який зовсім заволік те місце, де стояло дерево, і поступово в тому серпанку почали проступати обриси крихітної дівочої постаті. Довге її волосся було сплетене в коси, а червоні стрічки засвітилися — розсипалися по спині разом із стрічками інших кольорів. Очі в неї були карі й такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.
— А я тебе знаю, дівчинко, — сказав він, — Я бачив тебе колись, як сидів на березі річки і будував уявно собі хатку. Ти була тоді в моїй хатці… Дівчинка нічого на те не сказала, вона вискочила з рожевої хмарки, й очі її засвітилися тривогою. — Не час нам розбазікувати, — сказала вона, — Онде Котило вже зовсім близько. Я ж маю сказати тобі слово, що врятує цей ліс. Вступи в бій із Котилом, Бігунцю, переможи його, бо інакше ніколи-ніколи не побачиш ти своєї хатки і мене в ній. Вона махнула ручкою, схованою у вишитий рукав, і від цього руху збудився Котило, зарипів зубами, розминаючи загуслу їжу. — То ти боїшся Котила? — засміявся Бігунець, — Коли хочеш, я розкажу тобі казку про те, що не треба нічого боятися, і ти перестанеш боятися! Але дівчинка не слухала його. Схопила Бігунця за руку і кинулася бігти. — Мерщій! — закричала вона, — Я тобі повинна ще дати вогняну шаблю! Бігунець побіг разом із дівчинкою, але не тому, що він злякався, а з несподіванки, бо не знав, що його одразу й вирішити… Котило ж тим часом ковтнув їжу, а як побачив у просвіті своїх ворогів, що завзято тікали, рявкнув так, що аж листя з дерев посипалося. Проїв між дерев широку дорогу і за мить уже був на галявині. Тоді проти нього знову постали Мурашка, Метелик і Жучок. Мурашка не злякалася могутнього ворога і вкусила його в черево, Метелик вдарив крильми в люте око Котилові, а Жучок спробував копнути Котила ногою. Від того загойдався і застогнав Котило, і хоч Мурашка, Метелик та Жучок не завдали йому шкоди, всі побачили, що не тільки Бігунець може не боятися Котила.
Отоді-то й вискочив супроти нього озброєний вогняною шаблею Бігунець. Де здобула її Берізка, ми не встигли побачити, адже відбулося стільки подій. Можливо, вийняла з дна струмка чи зняла з найвищого дерева, а може, та шабелька була шматком сонячного променя? Ми цього не знаємо, але Бігунець вискочив супроти Котила таки озброєний. — Гей ти, Котиле! — вигукнув він дзвінко, — Викликаю тебе на герць! Глянув на нього Котило й миттю пригадав свій сон. Але перед ним стояв настільки маленький чоловічок і так добродушно світилися сині його очі, що не зміг злякатися Котило свого ворога, а тільки зареготав, аж луна пішла гаєм. — То це ти, такий малий та нікчемний, зважився битися зі мною? Глянь на мене, який я великий та могутній, як наточено в мене зуби! Не страшить це тебе? — Ні, — сказав Бігунець, — бо ти непотрібний. Ти не маєш жодного приятеля і не зробив нікому нічого доброго. Тоді побачив Бігунець, як починають запливати кров'ю малі Котилові очі. Він клацнув зубами, аж Бігунцеві вуха позакладало, і прохрипів вже сердито: — То начувайся, нахабна комахо!
