Востаннє тебе попереджаю: зійди ліпше мені з дороги! На те засміявся Бігунець. — Той, хто просить ворога зійти з дороги, — сказав він, — той боїться!.. Тоді зовсім роз'ятрився Котило. Клацнув зубами і кинувся на Бігунця. І знову замиготіли довкола Котила золоті спалахи. Бігунець мчав довкола велетенського Котилового тіла і цюкав його звідусіль вогняною шабелькою. На те чудовисько страшно закричало і заметалось, бо нестерпний біль пронизав його. Кинувся Котило в один і другий бік, зрештою, і дзиґою закрутився, намагаючись таки схопити Бігунця. Але чим швидше він крутився, тим швидше біг Бігунець, знову-таки махаючи шабелькою і вражаючи ворога, — сам же він лишався неушкоджений. Тоді Котило захотів здолати супротивника своїм голосом. Заревів так, що й справді все листя довкола осипалося, що й справді захитався Бігунець і затулив вуха пальчиками. І знову кинувся на нього Котило і ледве не проковтнув, якби вчасно не злетіла Бігунцева шабелька і не розкраяла Котилові губу. Знову заревіла дико потвора, і це був ще страшніший рев, аж загруз від того Бігунець по коліна в землю. Однак той крик викликав печію і в самого Котила, бо виклав він на те останню силу, і його так запекло, так запекло, що в місцях, уражених Бігунцевою шабелькою, замиготіли вогники. Тоді вирвався з землі Бігунець і знову замахав вогняною зброєю. Від того забушувало довкола Котила полум'я, і побачив він, що сон його справджується. Через те злякався непомірно й кинувся чимдуж у просіку, що її сам і проїв. Мчав по голому полі, і хто бачив те, міг би розказати, що мчала вогняна куля, і дикий рев трусив тоді повітрям. І хоч котився Котило по сирій землі, не вщухало й не гасилося на ньому полум'я. Вогняна куля помчала чимдуж до річки і начебто з тіла спадала від такого шаленого бігу. Зрештою стрибнула із кручі, але це вже не був велетень-чудисько, котрий страхав цілий світ, — за дорогу він обгорів так, що лишився від нього тільки клаптик. Цей клаптик і полетів із кручі в річку, а що надто сильно відштовхувався, витяглися в нього довгі й тонкі ноги. А що боявся розбитися об воду, виросли в нього лапи передні. А що він позеленів від страху, то став Котило зовсім зелений, а доки летів до води, то це вже була зовсім невелика і нікому не страшна жаба.
Так закінчився той знаменитий поєдинок Бігунця й Котила, про який і тепер виспівують у травні пташки. Сам же Бігунець повернувся до своєї печерки, але мусив зупинитися здивований. Біля печерки стояла гарна, чепурна хатка з обкатаних водою камінців, а на дверях золотом блищала табличка: БІГУНЕЦЬ Бігунець хоч і був дуже втомлений, все ж поспішив у ту хатку, бо здогадався: мало бути там чисто й затишно. І мали стояти там крихітні меблі, зовсім такі, які він збирався зробити, бо вікна й двері — це побачив він знадвору — прикрашали химерно сплетені фіранки й гардини, і звісно, хто сплів їх Бігунцеві в подарунок — той-таки його приятель Павук. Неважко здогадатися, що зустріла Бігунця найкрасивіша в світі дівчинка, коси в якої були заплетені і спускалися аж до землі. Голівку їй прикрашав вінок із квітів, що пахли так, як пахне вода, якою вмивається сонце, і від того вінка на груди й спину, наче барвисті струмки, стікали стрічки. Була на дівчині чудово вишита сорочка і барвиста плахточка, а на ногах лискучі й новенькі червоні чобітки. Бігунець стояв і дивився на це чудо, а що був дуже зворушений, то не вигадав нічого іншого, як скинути шапку-бирку і сказати: — Доброго дня, дівчинко! Можна, я буду з тобою дружити? ПАННА КВІТІВ
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі і, може, не на нашій землі, як і всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене платтячко, таке старе, що мусила щоранку зашивати його травою. На голові в неї була хустина, схожа на пелюстку, і світилася та хустина між травами, як голуба квітка. Мала та дівчинка ледь-ледь кирпатий носик, від чого обличчя її здавалося трохи здивоване, і назвали б її люди простою, коли б не її очі. Були вони величезні й
