сміху. — Я ніколи не вміла одягатися в тон, — Дарина також розсміялася, очима розбризкуючи навколо сотні лукавих чортенят. — А коли поспішаю, то взагалі виглядаю, наче вітром підхоплена. На що менеджер, гарненький юнак років двадцяти п’яти, вибиваючи платіжну квитанцію, заперечив: — Ви прекрасно виглядаєте, пані Коваль. І дуже мило почервонів, обдарований за цей комплімент ніжною посмішкою Даруні.
Наступні п’ять днів видалися на рідкість метушливими. П’ять чергувань підряд вимучили Дарину так, що вона навіть не їздила додому. Не мала ні часу, ні сили витрачати дві години на дорогу туди й назад. Спала у клініці. Ігоря Даруся бачила уривками, максимум по десять хвилин, віталася та розмовляла з ним дуже офіційно. Намагалася всміхатися, бо чоло коханого чомусь рясніло стурбованими зморшками, мов недбало заправлена ковдра у поганої господині. Певно, думає, що мені подарувати, тішилась дівчина, і тут-таки турбувалася — а може, це лише втома, така ж, як у неї? Він, бідняточко з ніг падає, бо лікарі так само хворіють на грип, які там щеплення вони не роблять і як не бережуться, профілактика не завжди спрацьовує. Але нічого. Час плине, і вже дуже скоро Ігор відпочине, як у казці — все вже влаштовано. Повертаючись додому в середу близько півночі, з останнього на цьому тижні чергування, Дарка заснула в маршрутці, та так міцно, що, не приходячи до тями, зробила два зайвих «кола пошани», доки її зіщулену фігурку на задньому сидінні не помітив водій мікроавтобуса. — Звідки? — коротко спитав він, розбудивши дівчину. Та закліпала на нього змученими оченятами: — З лікарні. Я там санітарка. — Ясно, — шофер, невисокий дядько в куцому заношеному піджаку, сяк-так напнутому на грубий светер, розвернувся і потопав до свого місця, на ходу бурмочучи: — Кажи вулицю, куди їхати, підвезу вже, де тебе подінеш, хіба це діло — поночі сама, та ще й така молода. — Я у приватній клініці працюю, — невідомо нащо гукнула Даруся йому навздогін. — Там усе дорого! Дядько зупинився, озирнувся і скупа посмішка загойдалася на його вустах, мов паперовий човник на хвилях весняного струмка. — Я тридцять років за кермом, — повідомив він. — І таксистом був, і хліб розвозив… Трохи знаюся на людях, еге ж. Дорога цього вчить. По тобі видно, доню, що ти від роботи не тікаєш. То де ти, значить, живеш? Кажи, не стидайся. — Вулиця Володимира Великого, дім сто двадцять п’ять, — відповіла дівчина і солодко позіхнула. — Дякую.
Не зважаючи на стому, в ніч із середи на четвер дівчина не спала. Дарина була певна, що вимкнеться, заледве її голова торкнеться подушки, але помилилася. Аж до самого світанку вона крутилася у ліжку. Сон ніяк не приходив, тільки пекельно, до сліз, боліли очі, та голова йшла обертом, як від передозування кофеїном. Утративши терпець та рештки надії на сон, Дарина підвелася, зварила каву та почала пакуватися. У неї взагалі було небагато речей. Вона взагалі не розуміла тих, хто їдучи куди-небудь на два дні, тягне за собою валізу розміром із залізничний вагон. Проте для зустрічі з Парижем Даруся таки приготувала дещо особливе. Зі щоденного прогнозу погоди в Європі вона довідалася, що навіть кінець листопада у Франції обіцяє бути досить теплим і цілком сухим. Тому й наважилася купити ту сукню. Витратила півзарплати, що було повним безумством. Значно ліпше було б відкласти втрачені гроші на саму подорож. Надя, побачивши придбання подруги, похмуро поцікавилася: — Скільки? Дарина відповіла. Надійку заціпило. Траплялося таке нечасто, тому, користуючись паузою, Даруся квапливо додала: — Це розпродаж. Знижка п’ятдесят відсотків, модель минулорічного літа. Французька. Я просто не змогла встояти. — Знаю я ті знижки! — оговталася нарешті Надя. — Тим крамарям аби людей дурити! Ну міряй уже, якщо купила. Дарина послухала. Коли вона випурхнула з ванни у червоних черевичках на високих тонких, як голка, підборах та у
