Паризьке кохання

своїй покупці, Надійка зойкнула і, простягнувши вперед тремтячу руку, обережно погладила поділ модельної сукні, що закінчувався десь сантиметрів за п’ятнадцять до Дарусиних колін. — Господи, воно — твоє. Таке буває. Це плаття — твоє. Як на тебе шите, але це ще не все. Воно… ну… таке, ніби ти у ньому народилася! І таке просте на вигляд! Така… оманлива простота. Дарина хмикнула. — А я тобі про що?! Сукня з яскраво-червоного трикотажу, м’якого та ніжного, як дотик коханого, щільно обтягувала руки та бюст, а від стегон розширювалася спідницею-напівсонцем. Досить коротка — за висловом Наді, тяжко, але тримається у межах пристойності — та зі спокусливим вирізом. Вона настільки личила Дарині, вигідно демонструючи стрункі ніжки та підкреслюючи тонку талію, що її ціна сама собою перестала мати хоч якесь значення. Фасон називався «Марі-Ортанс», а «Ортанс» означало «гортензія». Тому Дарусю анітрохи не дивувало, що у цій сукні вона чулася прекрасною квіткою. * * *

 

 

 

За зборами час збіг непомітно. І коли Дарина подзвонила Ігорю, на годиннику була десята ранку. Коханий, здається, спав, бо відповів на її дзвінок глухуватим і сердитим голосом і швидко обірвав її перепрошення. — Що ти хотіла, Дарусю? — Нам потрібно зустрітися. Є важлива розмова, любий. Я тебе розбудила? — Нє, то мобільник чортів завалився десь за кушетку і теленькав на весь кабінет. Ледве дістав його… Я ще на роботі. Давай зустрінемось «В Ольги», що біля Палацу Мистецтв. Скажімо, о сьомій вечора. — Ти маєш рацію, нам давно треба поговорити. Ось воно, втішилася Даруся, заледве встигнувши дати відбій. Сьогодні Ігор освідчиться їй. Зробить нарешті довгожданну пропозицію руки і серця. І вона, Дарина Коваль, її прийме. Ще б пак! Бо вона не з тих самовпевнених дуреп, що у відповідь на слова любові починають крутити носом, мов флюгером: ах, я не впевнена у своїх почуттях, мені треба подумати, спитай мене іншим разом! Їй нема про що думати. Вона скаже «так». І як слід підготується до цієї знакової в її житті події. Приведе себе, нарешті, до ладу. Зробить укладку. Одягне щось святкове. Цей день вона запам’ятає назавжди! — приємно думалося Дарині. Решту дня Дарина провела в перукарні, з наміром безжально пустити на вітер тяжкою працею зібрані кошти. За Дарусю взялася власниця перукарського салону «Квітослава» особисто. Колись, років п’ять тому, коли дівчина щойно влаштувалась на роботу в клініку, їхня перша карета швидкої допомоги, викуплений за безцінь в якоїсь державної лікарні списаний «Рафік», привіз до клініки пані Квітку з гострим апендицитом. Операцію жінці зробили швидко і вдало, але доглядати за нею не було кому. Медсестри, тоді ще не маючи стабільної зарплати, мінялися частіше, ніж Даруся встигала випрати за ними халати, тому за пані Квітославою довелося ходити їй. І жінка цього не забула. Пані Квітка була надзвичайною перукаркою, і, живи вона десь у Голівуді, тамтешні «зірки» билися б за право бути її клієнтами. Тут, у Львові, вона зналася із дрібнішими «зірками», «зоряним пилом», як, сміючись, називала наш бомонд. І пускала до себе винятково тих, до кого мала певні сентименти. Ні за які гроші до пані Квітослави не змогла б потрапити особа, їй неприємна. Тому вищим шиком вважалося недбало зронити десь на вечірці: «Я робила зачіску в „Квітці“» — заздрісні погляди, зойкання та охання як супровід такого зізнання були забезпечені. * * *

 

 

 

— Що маєш надвечір? — поцікавилася пані Квітослава, пропускаючи крізь пальці кучері Дарини. — Ділову зустріч, здибанку з подругою чи може з мужчиною? — Останнє, — вимовивши це, Дарина відчула, що червоніє. Велике дзеркало навпроти неї це підтвердило, і дівчина засовалася у своєму кріслі. — Це побачення. Дуже важливе. Я гадаю… впевнена, що матиму нині шлюбну пропозицію. — Ну, — лице пані Квітки посвітлішало й стало молодшим ще на кілька років, — так і буде. Якщо він тільки не повний бовдур, і цінує те, що має. Слухай, давай ми тебе підстрижемо! Ти лише