дванадцять фунтів «Чорного ірландця» могли виявитись простою вигадкою цього гідного подиву злочинця.
— Річардсе! — Від машин, що спинилися за п’ятдесят ярдів од шістнадцятої стоянки, вийшов чоловік. Незважаючи на осінній холод, він був у спортивних штанях та білій сорочці з закасаними до ліктів рукавами. Він тримав гучномовця, більшого ніж у Річардса. На такій відстані Амелія розгледіла тільки невеличкі окуляри, які зблиснули у променях призахідного сонця.
— Я — І вен Маккоун.
Річардсові було відоме це ім’я. Воно мало вселити страх у його серце. І він не здивувався, коли таки відчув цей страх. Івен Маккоун був головний ловець. «Прямий наступник Едгара Гувера та Генріха Гіммлера»,— подумав Річардс. Уособлення сталевого осердя в катодній рукавичці Мережі. Страховидло. Пугало, яким лякають дітей. Якщо ти не перестанеш гратися сірниками, Джонні, то я поскаржусь Івенові Маккоуну.
Річардсові пригадався голос, який він чув у тому страхітливому сні: «Ти той чи не той?»
— Річардсе, ти брешеш, і ми про це знаємо. Той, хто не посідає відповідного становища в «Дженерал атомікс», не може дістати динакору. Відпусти жінку й виходь сам. Ми не маємо наміру вбивати її.
Амелія писнула — тихенько, жалюгідно.
Річардс знову загримотів:
— Це казка для дурнів, чоловічку. Динакор можна купити мало не на кожному розі, якщо маєш гроші. І я купив. На гроші дирекції розважальних телепрограм. У тебе залишилось вісімдесят шість хвилин.
— Не буде діла.
— Маккоуне!
— Слухаю.
— Я відпускаю жінку зараз же. Вона бачила в мене того «Чорного ірландця». — Амелія дивилася на нього, заціпенівши від жаху.— А ви тим часом поворушіться. Залишилось вісімдесят п’ять хвилин. Я не лякаю тебе, дурню божий, але від однієї кулі ми можемо всі злетіти на місяць.
— Що? — прошепотіла жінка. За її роззявленим від крайнього подиву ротом майже не було видно обличчя. — Невже ви гадаєте, що я задля вас брехатиму?
— Якщо ви цього не зробите, мені — каюк. Я й поранений, і поламаний, і ледве тямлю, що кажу, але, так чи так, я знаю, що це найкращий вихід. А тепер слухайте: динакор — білий, твердий, масний на дотик. Він…
— Ні, ні! Ні! — Жінка затулила вуха руками.
— Він нагадує брусок мила «Айворі». Але набагато твердіший. А тепер я опишу вам кільце детонатора…
Жінка заплакала.
