знав: є такі наркотики — і Маккоун негайно накаже їх застосувати. Таке розв’язує язика навіть індіанцеві племені які, і він, наче мала дитина, розповідає про всі події свого життя. Під дією цих наркотиків священик вибовкає все, що почув на сповіді, зі швидкістю машини для стенографічних записів.
А може, застосують силу? Наприклад, модифіковані електрокийки, що так добре зарекомендували себе під час заворушень 2005 року у Сіетлі. Чи обмежаться тим, що таранитимуть її методичним повторенням тих самих запитань?
З цих думок було мало користі, проте Річардс не міг їх позбутись. Із-за будівель аеропорту долинуло виття. Річардс безпомильно вгадав — прогрівають мотори «Локхіда». Його птаха. Шум то посилювався, то спадав. Коли зовсім затихло, Річардс зрозумів, що почалася заправка. Щоб укластися в двадцять хвилин, які залишились, треба було поспішати. Проте Річардс сумнівався в тому, що вони поспішатимуть.
Так, так, так. Дочекався. Всі карти на столі, крім однієї.
Маккоуне! Маккоуне, ти ще копирсаєшся? Ти ще не проник у думки тієї жінки?
Через поле поповзли тіні. Всі чекали.
32 проти 100…
Річардс зробив для себе відкриття: цей давній утертий вираз — брехливий. Час не зупиняється. Хоч іноді було б краще, якби зупинився. Принаймні це поклало б кінець марним сподіванням.
Підсилений гучномовцем голос двічі нагадував Річардсові, що він бреше. Річардс відповів, що коли так, то нехай стріляють. Через п’ять хвилин інший голос повідомив, що закрилки в «Локхіда» позаклинювало від холоду й доведеться заправляти іншого літака. Річардс сказав, що його це влаштовує, але за однієї умови: літак має бути готовий на вказаний час.
Повільно минали хвилини. Залишилось двадцять шість, двадцять п’ять, двадцять дві, двадцять («Вона ще не зламалася. Господи, може…»), вісімнадцять, п’ятнадцять (знову запрацювали мотори, їхнє ревіння посилюється, переходить у пронизливе виття — наземна обслуга випробовує систему подачі пального, перевіряє агрегати перед польотом). Десять хвилин, вісім.
— Річардсе!
— Слухаю.
— Нам потрібен час. Закрилки геть позаклинювало. Доведеться з ними поморочитись, але на це потрібен час.
— Він у вас є: сім хвилин. Потім я виїжджаю службовим пандусом на поле. Одна рука на кермі, друга — на кільці детонатора. Всі ворота мають бути відчинені. Майте на увазі — я наближатимусь до цистерн із пальним.
— Ви, мабуть, не розумієте, що ми…
— Розмову закінчено, хлопці. Шість хвилин.
Секундна стрілка, як звичайно, робила оберт за обертом. Лишилось три хвилини, дві, одна. Ось зараз вони із шкури вилазять, щоб зламати Амелію в тій кімнаті, яку він ніяк не міг собі уявити. Річардс намагався викликати в своїй уяві образ Амелії, і не зміг. Її обличчя злилося з іншими, тепер воно було одне, спільне для Стейсі й Бредлі, Елтона й Вірджінії Парракісів, і для того хлопчини з собакою. Він лише запам’ятав, що Амелія ніжна й гарненька. Такі обличчя бувають у
