— Ну звісно,— спокійно відповів Маккоун. — Він у передньому пасажирському салоні. Старий трюк, містере Річардс. А може, ви ще щось затіваєте?
— Я певен, що в тебе вистачило розуму не псувати парашута.
— Звичайно. Це було б білими нитками шито. А ти підірвеш свою пластикову бомбу перед самим стрибком, я так розумію. Ефектний вибух у повітрі.
— До побачення, чоловічку.
— До побачення містере Річардс. Воп уоуаде. — Він хехекнув. — Ви таки заслуговуєте на відвертість. Отже я відкрию вам ще одну карту. Лише одну. Перш ніж уживати заходів, ми зачекаємо, поки привезуть каногін. Щодо ракети, то маєте цілковиту рацію. Поки що це просто блеф. Оголошуй масть і підвищуй ставку, еге? Але я можу дозволити собі трохи зачекати. Я, бачте, ніколи не помиляюсь. Ніколи. І я знаю, що ви нас просто залякуєте. Отже, ми можемо дозволити собі почекати. Одначе, я вас затримую? ‘Уоіг2, містере Річардс. — Він помахав рукою.
— До скорого,— пробурмотів Річардс так, щоб Маккоун не почув його. І ошкірився.
29 проти 100…
Салон першого класу був довгий і широкий, на три проходи, стіни були обшиті панелями із справжньої витриманої секвойї. Підлогу встеляв пухнастий бордовий килим. На дальшій стіні, що відділяла салон від кухні, збоку від проходу висів стереоекран. На кріслі № 100 лежала громіздка парашутна сумка. Річардс поплескав по ній рукою і пройшов у кухню. Тут хтось навіть каву поставив варитися.
Річардс вийшов іншими дверима й опинивсь у короткому вузькому коридорі, що вів до кабіни пілотів. Праворуч сидів радист — чоловік років тридцяти із сумними зморшками на обличчі; він кинув гіркий погляд на Річардса й знову втупився у свої прилади. Трохи далі, ліворуч, схилився над своїми таблицями, координатами та картами в пластикових планшетах штурман.
— Хлопці, ось іде той, що зібрався нас усіх занапастити,— сказав він у ларингофон і зміряв Річардса холодним поглядом.
Річардс промовчав. Зрештою, цей чоловік сказав майже правду. Він покульгав далі, до кабіни пілотів.
Першому пілотові було років п’ятдесят, коли не більше: ветеран з червоним носом людини, яка частенько заглядає в чарку, але чистий цупкий погляд свідчив про те, що до п’янички цьому чоловікові ще далеко. Другий пілот був років на десять молодший, з розкішним рудим чубом, що вибивався з-під кашкета.
— Вітаю, містере Річардс,— промовив перший пілот, кинувши швидкий погляд на відстовбурчену кишеню пасажира. — Вибачайте, що не можу потиснути руку. Я — командир корабля, Дон Голловей. А це — другий пілот, Вейн Данінгер.
— У такій ситуації не дуже радий вас бачити,— сказав Данінгер.
У Річардса пересмикнулися губи.
— З вашого дозволу, я теж шкодую, що опинився тут. Командире, у вас, мабуть, є зв’язок із Маккоуном?
— Звичайно. Через Кіппі Фрідмена, радиста.