— Дайте мені щось, щоб він мене почув.
Голловей дуже обережно подав йому мікрофона.
— Робіть своє діло,— сказав Річардс. — П’ять хвилин на підготовку до польоту.
— Розривні болти на задніх дверях готувати? — запопадливо спитав Данінгер.
— Не суньте носа, куди вас не просять,— холодно відповів Річардс. Час було закінчувати цкг гру, робити останню ставку. Розпечений мозок палав, здавалося, голова ось-ось лусне. Оголошуй масть і підвищуй ставку — в цьому полягала гра.
«Ну, Маккоуне, тримайся».
— Містере Фрідмен!
— Слухаю.
— Це Річардс. Я хочу говорити з Маккоуном.
Півхвилини мертвої тиші. Голловей з Данінгером уже не зважали на Річардса: вони готувалися до польоту, знімаючи показання приладів, перевіряючи закрилки, двері, перемикачі. Знову почулося то наростаюче, то затихаюче виття величезних турбін фірми «Дженерал атомікс», але тепер воно було гучніше, пронизливе. Коли нарешті обізвався Маккоун, голос його ледве пробивався крізь оглушливий шум.
— Говорить Маккоун.
— Збирайся, недоноску. Покатаєтесь разом із жінкою на літаку. Через три хвилини щоб ти був у дверях, інакше я висмикну кільце.
Данінгер закляк у кріслі, наче вражений кулею. Коли він знову почав перевірку, голос його тремтів від жаху.
«Якщо в нього стане духу, зараз він оголосить масть. Згадавши про жінку, я виказав себе. Якщо в нього стане духу…»
Річардс чекав.
У голові в нього цокав годинник.
28 проти 100…
Коли Маккоун знову заговорив, у голосі його вчувалися чужі, дратівливі нотки. Страх? Можливо. Річардсові тьохнуло в грудях. Може, тепер усе зійдеться. Може.
— Ти геть здурів, Річардсе. Я не…
— Краще ти послухай,— перебив Річардс, перекриваючи голос Маккоуна. — А поки слухатимеш, пам’ятай, що на нашу хвилю підключились усі радіоаматори в радіусі шістдесяти миль. Жодного слова приховати не вдасться. Ти працюєш не в темряві, чоловічку. Ти на великій арені, в усіх на видноті. І ти полетиш зі мною, бо ти боягуз, який ніколи не наважиться не виконати вказівок зверху, до того ж ризикуючи власною головою. А жінка полетить, бо знає, куди я зібрався.
