отруюючи повітря, щороку вбиває мільйони людей замість того, щоб виробляти носові фільтри й продавати їх по шість доларів за штуку.
— Ви брешете,— сказала жінка. Вона так вчепилася в кермо, аж суглоби на пальцях побіліли.
— Коли це все скінчиться,— промовив Річардс,— ви повернетесь до своєї розкішної двоповерхової квартири, закурите «доукса», а як добре умлієте, то із задоволенням дивитиметесь на своє новеньке срібло, що виблискує в серванті. У вашому районі ніхто не воює щітками з пацюччям, ніхто не вибігає задніми дверима надвір, щоб справити потребу, бо туалети у ваших квартирах завжди працюють. А я бачив п’ятирічну дівчинку, в котрої рак легенів. Як вам це — не обурливо?..
— Годі! — вереснула жінка. — Вас гидко слухати!
— Ваша правда,— промовив Річардс, задивившись на краєвид, що пропливав мимо. Розпач, наче холодна вода, виповнив його. З цими вродливими обранцями долі спільної мови не знайдеш. Там, де вони живуть, повітря чистіше. Його раптом охопило бажання спинити машину, збити з цієї жінки окуляри на гравій, виваляти її в землі, нагодувати камінцями, зґвалтувати, потовкти носаком, вибити їй зуби, щоб аж до неба злетіли фортепіановими клавішами, здерти з неї одяг, а тоді спитати, чи зрозуміла вона бодай щось із тієї великої картини, яку показують на першому каналі по двадцять чотири години, де національний гімн грають лише після закінчення всіх передач.
— Ваша правда,— пробурмотів він. — Мене таки гидко слухати.
43 проти 100…
Заїхали далі, ніж дозволяла ситуація, розмірковував Річардс. Добулись аж до Камдена — приємного міста на узбережжі, за сотню миль від того місця, де він підсів у машину до Амелії Вільямс.
— Послухайте,— сказав Річардс, коли в’їжджали до столиці штату, Огасти,— може так статися, що вони нас тут нюхом почують. Я не зацікавлений у тому, щоб вас убити. Дійшло?
— Так,— сказала вона. Потім люто докинула: — Вам потрібна заложниця.
— Правильно. Отож, якщо за нами вчепиться поліція, ви зупинитесь. Негайно. Відчините дверцята й виглянете. Тільки виглянете. Задок від сидіння не відривати. Зрозуміло?
— Так.
— А потім кричіть: «Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб’є мене».
— І ви гадаєте, що це спрацює?
— Краще хай спрацює,— сказав він напружено й водночас глузливо. — Твою ж сраку рятуватимем.
Вона закусила губу й нічого не сказала.
— Спрацює. Я так гадаю. Миттю злетиться з десяток незалежних операторів, сподіваючись на винагороду від Мережі, а то й на премію Запрудера. З такою рекламою їм доведеться вести чесну гру. Шкодую, що вам не пощастить улаштувати нашу втечу під градом куль, аби потім оті святенники могли назвати вас останньою жертвою Бена Річардса.
— Навіщо ви все це говорите? — вибухнула вона.
