Річардс підвівся важко дихаючи, з рота його вихоплювалися дивні звуки, що нагадували скімлення. Біль то хапав за бік, то відпускав.
Амелія Вільямс, мабуть, могла б утекти, але вона навіть не зробила такої спроби. Жінка ніби вросла в сидіння, витріщившись на палаючу поліційну машину. Коли Річардс сів поряд, вона сахнулась.
— Ви повбивали їх. Ви повбивали цих людей.
— Вони хотіли вбити мене. І вас також. Поїхали. Швидко.
— Вони не хотіли вбивати мене!
— Газуй!
Вона натисла на газ.
Від її маски молоденької заможної домогосподині, що повертається додому з покупками, лишилися самі клапті. З-під маски визирало печерне створіння, в якого сіпалися губи і яке дико зиркало на всі боки. А може, те створіння завжди там сиділо.
Миль за п’ять під’їхали до придорожньої крамниці та заправної станції для машин на повітряній подушці.
— Зупиніться,— сказав Річардс.
41 проти 100…
— Виходьте.
— Ні.
Річардс тицьнув їй пістолета під праву грудь, вона запхикала.
— Не треба. Будь ласка…
— Вибачайте. Але в нас замало часу, щоб ви могли розігрувати роль примадонни. Виходьте.
Жінка вийшла; Річардс зісковзнув із сидіння вслід за нею.
— Дозвольте спертися на вас.
Він обхопив Амелію за плечі й кивнув пістолетом на телефонну будку поряд з морозивним автоматом. Вони почовгали до будки, наче кумедна водевільна пара. Річардс скакав на одній нозі. Він страшенно стомився. Перед його очима знову розбивалися машини, летіло торпедою чиєсь тіло, вибух розкидав уламки, і все повторювалось, мов на плівці.
Власник крамниці, підтоптаний добродій з білим волоссям і прикритими фартухом кощавими ногами, вийшов і стривожено витріщився на них.
— Гей,— гукнув він несміливо,— чого вам тут треба? В мене сім’я. Ідіть собі далі. Будь ласка. Я не хочу неприємностей.
