це?
— Атож…
— Тепер слухай ти, придурку. Я не для того подзвонив, щоб розповісти свою біографію. Вишліть сюди репортерів. Негайно. І дайте повідомлення в ефір. Сенсаційна новина. Я захопив заложницю. Її ім’я — Амелія Вільямс. Вона із… — Він подивився на жінку.
— Із Фалмута,— пробелькотіла жалюгідним голосом Амелія.
— Із Фалмута. Гарантія безпеки — або я її вбиваю.
— Господи, за таке можна одірвати премію Пулітцера!
— Ні, можна просто накатати в штани, та й годі,— сказав Річардс. У нього почало паморочитись у голові. — Головне, щоб усі знали. І хай лягаві штату теж знають — усім має бути відомо, що я не один. Троє патрульних уже пробували нас зупинити.
— Що з патрульними?!
— Я їх постріляв.
— Усіх трьох?.. Чорт забирай! — Голос, уже не в трубку, зарепетував: — Дікі, підключайся до національного кабелю!
— Якщо вони стрілятимуть, я уб’ю її,— сказав Річардс, намагаючись надати щирості своєму голосові, як ото в старих гангстерських фільмах, які бачив у дитинстві. — Якщо вони хочуть урятувати цю жінку, хай пропускають мене.
— Коли…
Річардс повісив трубку й вибрався з будки.
— Допоможіть мені.
Жінка обійняла його за поперек і, побачивши кров, поморщилась.
— Ось у яку халепу ви вскочили…
— Еге ж.
— Це божевілля. Вас уб’ють.
— їдьте на північ,— пробелькотав він. — Тільки на північ.
Важко дихаючи, він усунувся в машину. Так уже ведеться на цьому світі: завжди мусиш кудись заходити й звідкись виходити. У вухах його тоненько задзижчала якась безладна мелодія. Амелія Вільямс виїхала на дорогу. Її гарна кофтина в чорно-зелену смужку замазалась Річардсовою кров’ю.
