несинхронно, з якоюсь знавіснілістю. Ліворуч, на набережній, виднівся бронеавтомобіль, і короткий обрубок гармати стежив за їхньою машиною.
— Тепер вам кінець,— сказала жінка тихо, майже співчутливо. — Невже й мені з вами тут умирати?
— Зупиніться за п’ятдесят ярдів од поста й робіть своє,— відповів Річардс і зсунувся нижче. Обличчя його почало нервово сіпатись.
Амелія зупинила машину й розчинила дверцята, проте не виглянула. В повітрі панувала мертва тиша. «Над натовпом зависла мовчанка»,— іронічно подумав Річардс.
— Я боюсь,— промовила жінка. — Зрозумійте, будь ласка, я так боюсь.
— Ніхто в вас не стрілятиме,— сказав Річардс. — Тут забагато людей. Заложників не вбивають при свідках. Такі правила гри.
Якусь мить вона дивилася на нього, і йому раптом захотілось випити з нею кави. Він уважно слухав би, що вона каже, помішуючи справжні вершки в гарячій каві,— все, звісно, за її рахунок. Потім вони поговорили б про соціальну несправедливість і про те, що шкарпетки чомусь завжди спадають, коли взуваєш гумові чоботи, і про те, як важливо бути щирим.
— Дійте, місіс Вільямс,— мовив Річардс, і в його напруженому голосі почулися ледь помітні глузливі нотки. — На вас дивиться світ.
Вона виглянула з машини.
Десь за тридцять футів позаду з’явилися ще шість поліційних машин і бронеавтомобіль, відрізаючи дорогу до відступу.
Річардс подумав: «Тепер один вихід — просто на небеса».
39 проти 100…
— Мене звуть Амелія Вільямс. Я — заложниця Бенджаміна Річардса. Якщо ви не гарантуєте нам безпеку, він каже, що вб’є мене.
На мить стало так тихо, що Річардс почув далекий гудок невидимої яхти.
Потім різкий металевий голос загримотів через підсилювач:
— Ми хочемо говорити з Беном Річардсом!
— Ні,— швидко сказав Річардс.
— Він каже, що не хоче говорити.
— Вийдіть із машини, місіс.
— Він уб’є мене! — дико скрикнула жінка. — Хіба ви не чули? Нас уже й так мало не вбили, там! Він каже, що вам однаково, кого вбивати. Господи, невже це правда?
Хрипкий голос із натовпу зарепетував:
