— Так. Я стежу за ним. Вони зачинять ворота.
— А я знову пригрожу, що вб’ю вас, якщо вони це зроблять.
— Ви збираєтеся захопити літак?
— Спробую.
— У вас нічого не вийде.
— Ваша правда,— сказав Річардс.
Вони звернули праворуч, потім ліворуч. Гучномовці монотонними голосами вмовляли натовп розійтись.
— То справді ваша дружина? Ота жінка на фотографіях?
— Так. Її звуть Шійла. Нашій дитині, Кеті, півтора року. В Кеті грип. Може, їй уже краще. Задля неї я й пішов на це.
Над ними оглушливо заджеркотів вертоліт, і на дорогу попереду впала величезна, схожа на павука тінь. Голос, підсилений потужним гучномовцем, почав умовляти Річардса відпустити жінку. Коли вертоліт полетів і вони знову могли чути одне одного, Амелія сказала:
— Ваша дружина має вигляд повії. їй не завадило б подбати про свою зовнішність.
— Фотографії підмалювали,— незворушно пояснив Річардс.
— Вони й на це здатні?
— Вони й на це здатні.
— Аеропорт. Під’їжджаємо.
— Ворота зачинені?
— Не бачу… Стривайте… Відчинені, але заблоковані. Танком. Гармата націлена на нас.
— Під’їдьте на тридцять футів і зупиніться.
Вони повільно їхали чотирирядною дорогою між рядами поліційних машин, крізь безугавний гомін та крики натовпу. Над ними височіла вивіска: «Аеропорт Войтфілд». Обабіч дороги, на певній відстані, через болотисте пустище тяглась огорожа — дротяна сітка під напругою. Просто перед ними, на острівці безпеки, стояла довідкова будка, що правила також за реєстраційний пункт. Далі були головні ворота, заблоковані танком А-62, що стріляв снарядами потужністю у чверть мегатонни. Ще далі виднілися будівлі й автостоянки; там відбувалась посадка на літаки. Злітно-посадочних смуг за будівлями не було видно. Над усім тим, наче марсіянин з роману Герберта Уеллса, здіймалася масивна диспетчерська вежа, її вікна палахкотіли у променях призахідного сонця. Працівники аеропорту й пасажири, стримувані поліцією, з’юрмилися біля найближчої стоянки. Раптом почулося потужне пульсуюче виття: відірвавшись од злітної смуги за будівлями аеропорту,
