Раптом щось загуркотіло; жінка вереснула.
— Це танк,— сказав Річардс. — Нічого страшного. Просто танк.
— Він від’їжджає,— промовила Амелія. — Вони пропускають нас.
— Річардсв! Заїжджайте на шістнадцяту стоянку. Там чекатиме повітряна поліція, щоб вас заарештувати!
— Гаразд,— промовив він тонким від напруження голосом. — Поїхали. Через півмилі за ворітьми зупиніться.
— Ви хочете, щоб мене вбили,— сказала вона безпорадно. — Мені треба у ванну, а ви хочете, щоб мене вбили.
Машина піднялася на чотири дюйми над дорогою і з тихим вуркотінням плавко рушила вперед. Коли проїжджали крізь ворота, Річардс пригнувся, чекаючи засідки, але її не було. Гладенька доріжка з чорного бітуму заспокійливо звертала до головних приміщень аеропорту. Дороговказ із стрілкою повідомляв, що вона веде до стоянок 16—20. Поліція чекала по той бік жовтої огорожі — хто стоячи, хто опустившись на коліно. Річардс знав, що досить найменшого підозрілого руху — і вони рознесуть машину на друзки.
— Тут зупиніться,— сказав він.
Амелія загальмувала.
Реакція була блискавичною:
— Річардсе! Негайно заїжджайте на стоянку шістнадцять!
— Скажіть, що мені потрібен гучномовець,— тихо промовив Річардс. — Хай покладуть його на дорозі за двадцять ярдів попереду. Я хочу говорити з ними.
Вона прокричала Річардсову вимогу; стали чекати. За хвилину чоловік у блакитній формі підтюпцем вибіг на дорогу й поклав на ній гучномовця. Він постояв трохи, мабуть, тішачись тим, що на нього дивляться п’ятсот пар очей, і знову злився з безликою масою за огорожею.
— Уперед,— сказав Річардс,
Вони повільно під’їхали до гучномовця, і, коли порівнялися з ним, Амелія прочинила ліві дверцята й забрала його. Гучномовець був червоно-білий, збоку, над знаком блискавки, вигравіювані літери Дж. А. — «Дженерал атомікс».
— Добре,— мовив Річардс. — Яка відстань від нас до головного корпусу?
Жінка примружилась.
— Чверть милі, я думаю.
